Ірина Хоменко: «Я велика правдолюбка»

– Нещодавно переглянула концерт «Мама хохотала» і залишилася в захваті: так все щиро і душевно! Чия заслуга?

Я вважаю, що це дуже класний симбіоз, що складається з праці нашої команди. Це як намисто, що збирається з намистинок, кожна з яких – дуже важлива. Якщо хоч однієї не стане, прикраса не буде такою гарною. Коли сценаристи пишуть номери, вже знають, хто що буде грати, редактори – прекрасно редагують, ми – додаємо щось своє. Усі наші мініатюри – це стопроцентні ситуації з життя. Плюс до всього – крута робота наших гримерів, реквізиторів. Вони роблять просто надзвичайні речі. Ось була у нас якось сценка в купе потяга. Приходжу на генеральну репетицію, а на сцені стоїть… вагон з полицями – нижніми і верхніми. Навіть шторка на вікні, яка рухається, як в справжньому потязі. Я просто в захваті була від тієї роботи!

– Чи збираєтеся ви разом в буденному, не гастрольному житті?

Збираємося, в нас бувають свої вечірки, корпоративчики. Хтось кинув клич: «Давайте гульнем?» А чому б і ні? Зняли якесь місце – і зустрілися. Три роки поспіль зимові свята відзначали колективом. Я один раз пропустила з поважної причини – була вагітна сином. Разом відпочивали в Буковелі, в Грузію їздили. Правда, зараз не так часто виходить зібратися спонтанно, як раніше, – у всіх вже сім’ї, діти. Крім того, у кожного з нас – купа інших проектів. А єдиний місяць, коли можемо повноцінно відпочити, – січень. Мені, приміром, не вдалося поїхати до моря влітку, тому відпочила з сім’єю на Шрі-Ланці в перший місяць зими.

Народилася 9 липня у місті Боярка Київської області.
• Після закінчення школи відправляла документи до Київського інституту музики ім. Р.М. Глієра та до Київського національного університету культури і мистецтв. Однак у підсумку вступила до Національного технічного університету «КПІ».
• За освітою – медичний інженер. Якийсь час працювала в Національному інституті серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова. Але потім вирішила, що все-таки це не її покликання.
• Актриса гумористичної студії «Мамахохотала».
• Ведуча телепроектів «Ревізор. Магазини» та постшоу «Таємний Агент» на «Новому каналі».
• Заміжня, разом з чоловіком Богданом виховує сина Дамира.

– Артисти кажуть, що кожне місто на гастролях приймає по-своєму. Як у вас?

Так і є! На мою думку, найвибагливіший глядач – в Одесі. Найвдячніший – у Харкові, тут нас зустрічають оваціями. Це дуже приємно! Це місто зазвичай у графіку одне з найперших, куди їдемо з туром. А закінчуємо частіше всього саме одеськими концертами. До цього часу всі номери вже добре «обкатані», бо програма концертів у всіх містах практично однакова. І я кажу, що якщо вдається виступити в Одесі з аншлагом – це багато чого варте.

– Як використовуєте вільний час на гастролях?

Його майже не буває! Зазвичай після концерту, що триває три-чотири години, у нас прийнято фотографуватися з глядачами – а це не менше години. Виходимо із залу об одинадцятій, а то і о дванадцятій ночі. Відпочиваємо в готелі до шостої ранку, і – переїзд до іншого міста. А там о п’ятій вечора ми вже маємо бути на сцені для генерального прогону. Подеколи можемо виділити час для найпростішої екскурсії. Максимум, що бачимо, – місто за вікном автобуса. Дуже зрідка, але трапляється, випадає день перерви між виступами. От тоді багато гуляємо! Я обов’язково складаю план, що потрібно побачити, де сфотографуватися. Коли були останнього разу в Одесі, всі дружно зібралися і пішли на море. Воно прекрасне в будь-яку пору року!

– Ви кажете, що розписуєте плани маленьких подорожей, а чи плануєте кожен свій день?

Так, планую. У мене стільки справ, що можу за рік списати три щоденники! От, наприклад, сьогодні (наша розмова відбувається до карантину. – Авт.): о сьомій ранку я мала здати аналізи, повернутися додому, зібрати і завести сина до дитячого садка, о дев’ятій – написати пост до соцмережі, через півгодини – невеличке відео для НЛО TV, де виходять наші проєкти з «Мама-хохотала». О 13-й – приїхати до костюмерної, щоб обрати собі одяг, потім була ділова зустріч. О 15.00 був запланований благо- чинний концерт для діток з інвалідністю. На 18:30 – інтерв’ю з вами. О 20.00 ще маю поїхати забрати сина з технічного гуртка, він захоплюється конструкторами Lego. Куди він, бідненький, у нас тільки не ходить (сміється)! Ну, якщо серйозно, ми просто в пошуках того, що йому буде стовідсотково до вподоби. У нас було малювання, гімнастика, футбол, але від цього всього відмовилися. Зараз є музичні заняття, англійська, підготовка до школи, бо восени Дамир йде в перший клас. Плавання ще є, він займається з чотирьох місяців. Дитина просто живе в тому басейні! Плаває краще за мене.

– У вашій творчій біографій є ще один дуже цікавий проект «Ревізор. Магазини». Які історії з цієї програми вразили вас особисто?

Таких історій багато. Коли я прийшла на цей проект, до кінця не розуміла, наскільки у нас трагічна доля простих людей. Дуже часто складається враження, що нікому ми не потрібні, окрім себе. Але чи піклуємося про себе? Коли говорять про жінок, «які коня на ходу спинять», то це про наших представниць жіночої статі. Одного разу я зустріла продавчиню на ринку, не згадаю вже, яке це було місто. Її основне місце роботи – медсестра у місцевій лікарні, а на вихідні – підробляє на ринку. Вона, виправдовуючись за недоліки в роботі, розповідала, що санітарні вимоги – це додаткові витрати, а місце на ринку дуже дороге: «Іра, скажи, як мені жити? Вдома лежачий чоловік, другий рік після інсульту, і син-студент, за навчання якого треба платити». Коли бачу очі таких людей, наповнені сльозами, навіть не знаю, які підібрати слова. Я сказала: «Ви молодець, що не зламалися!» Ну, а що?.. І таких історій дуже багато: «Доглядаю за старенькою мамою», «а в мене брат-п’яниця», «дітям хочеться щось зібрати». Вони вивертають тобі душу, а ти думаєш, от що можна порадити, які слова підтримки підібрати? А ціни за місця на ринках справді золоті. 250 гривень, щоб поторгувати півдня, як вам? Маєш виторг чи торгівля не склалася – плати. Між тим, умов на такій роботі – ніяких. На прилавках немає металевих поверхонь, продавці розкладають товар на бетоні чи картонках. Узимку в павільйонах – неймовірний холод, влітку – спека. Холодильників немає, гарячої води – немає. За що вони платять?

– Іро, як ви себе переборювали, коли потрібно було штурмом брати магазини, де вам, м’яко кажучи, були не дуже раді?

Зізнаюся чесно, ця робота була дуже стресовою. У таких ситуаціях говорила собі: «Іро, ти посол доброї волі! За тобою правда. Нічого поганого не робиш, нікому не шкодиш, показуєш проблеми, про які треба розповідати людям». Одного разу я прочитала прекрасну статтю на одному з британських сайтів, де розповідали про королеву Єлизавету. Як я жартую, бабцю Лізу. Там було написано таке: ніколи в житті королева, коли спілкувалася з людьми з якимись вадами, не звертала на це уваги. Шляхетність людини завжди визначається тим, що вона знайде щось хороше у вас і обов’язково це підкреслить. Коли люди заважали нашій роботі, прагнули не пустити нас до якихось закладів, я казала: «Слухайте, може, у вас і проблем ніяких немає! Не виключено, що ті промахи, яких боїтеся, існують тільки у вашій уяві. Можливо, це не проблема? І я взагалі нічого не побачу. Чому ви так реагуєте? Зустрічаєте так неприязно? Дуже часто, коли людина ставиться до тебе з душею, якісь недоліки просто не помічаєш». Чому це ніхто не використовує? Наша програма не ставила собі за мету знищити чийсь бізнес, ми прагнули, щоб люди подивилися на свою роботу зі сторони, зробили висновки, якщо це потрібно. Коли мене не пускали, казала: «Іро, ти все одно туди пролізеш! Немає стіни – йди крізь неї!» І проходила.

– А в житті ви така сама?

Це моя суть – не можу інакше. Завжди такою була. Не так давно читала книжку модного нині психолога Михайла Лабковського і багато в чому з ним погоджуюсь. Приміром, коли вам щось не подобається, не треба мовчати, бо потім будете самі себе з’їдати зсередини: «А чого промовчала? А от якби сказала…» Мій чоловік каже, що я велика правдолюбка. Відповідаю йому, що це не гріх, а моя сутність, і Богдан має її прийняти. Якось прийшла з чоловіком вечеряти в ресторан. У меню було написало «стейки, асорті з овочів на грилі», а мені принесли шматок м’яса і два кружальця баклажанів. Я покликала офіціанта: «Прошу, покажіть мені, де тут стейки, а також – кабачки, гриби і томати, як заявлено в меню?» Я принципово не заплатила за це замовлення, навіть не доторкнулася до нього. Пізніше вони вибачилися.

– У магазинах ви прискіпливий покупець, знаючи, як все має бути влаштовано зсередини?

Коли обираю для покупок якийсь супермаркет, керуюся правилом: маю там затриматися не більше ніж на півгодини. Якщо більше, вважаю цей час дарма витраченим. Люблю супермаркети, де зручна навігація. Не прив’язуюсь до якогось одного магазину, якщо є вільний час та потреба, не проти випробувати сервіс магазину, що знаходиться зараз поруч. Серед фасованих товарів на полицях беру ті, що стоять якнайдалі від мене, бо під руку, як ми вже знаємо, нерідко виставляють товар, у якого ось-ось закінчиться термін придатності. Ще одне моє правило – в черзі до каси має бути не більше п’яти покупців, тому закупи роблю переважно в будні. Часто користуюся послугами служб доставки їжі, бо вільного часу обмаль. Крім того, тобі точно не привезуть нічого зайвого, тільки все зі списку. А коли поїдеш за продуктами сама, обов’язково «клюнеш» на якийсь хитрий маркетинговий хід.

– Подобається, коли вас упізнають в буденному житті?

Чоловік не любить зі мною ходити по магазинах, бо йому весь час доводиться фотографувати мене з кимось (сміється). А якось була цікава ситуація в аптеці! Мене там впізнав один чоловік: «О, то ви ж Іра Хоменко! А чому так виглядаєте?» Я в шоці: «А як маю виглядати? Нафарбована, на підборах і в розкішній сукні? А чому ви в спортивному костюмі, а не в смокінгу?» Він: «Ну, так – логічно».

– Був у вашому житті ще один проект – ви брали участь у конкурсі «Голос країни», але там зовсім інша Іра Хоменко…

Так, насправді я там була вже і не пам’ятаю на скільки кілограмів більша, ніж нині. Але це не важливо! Співала я з дитинства. У п’ять років заявила мамі: «Хочу стати народною артисткою». Сподіваюся, це ще здійсниться (сміється)! Коли потрапила на «Голос», не ставила собі за мету виграти, просто хотіла в цьому всьому «поваритися». Але сама пішла з проєкту, бо за правилами мала підписати контракт з умовою, що не маю права співпрацювати три роки з іншими телеканалами. І впевнена, що зробила все правильно, бо незабаром в моєму житті з’явився «Новий канал».

– До слова, як вам далося нещодавнє розлучення з ним?

Коли закінчується проєкт – це завжди боляче. «Ревізор» – це рік мого життя, а «Таємний агент» – всі три. Коли мене запрошували на цю роботу, навіть вагалася: «Я не телеведуча!» А мені казали: «Ви про себе ще дуже мало знаєте!» Про те, що програми закриваються, мені повідомив генеральний директор Олексій Гладушевський. Я так плакала! А він заспокоював: «Зрозумій, справа не в тобі і не в комусь з колег. Ми просто хочемо трошки змінити напрямок каналу, зробити його більш розважальним». Але для мене це проєкти, в які вклала всю душу! Хоча бували ситуації в роботі, які просто рвали мозок. На все життя запам’ятаю сюжет про дівчину, яка працювала на приготуванні дорогої їжі для здорового харчування. І коли фасувала чергове замовлення, плюнула туди! Ми це зняли прихованою камерою. Вона ще сказала своїм колегам: «Які дегенерати це все купляють? Що, самі приготувати не можуть? Ненавиджу!» Ніколи цього не зрозумію! А якщо це якійсь дитині, що потребує спеціального харчування? Або людині похилого віку, що перебуває в лікарні? От навіщо?! Я дуже сподівалась, що вона прийде на наше постшоу і пояснить, чому це зробила. Але вона не прийшла.

– Іро, ви маєте дуже рідкісний талант – вмієте розмовляти дитячим голосом.

Дитячим голосом час від часу розмовляю в сценках шоу «Мамахохотала». А ще мене запрошують озвучувати мультфільми. В одному дублюю одну з чотирьох героїнь, і ще кілька другорядних персонажів – умію розмовляти жабкою, озвучую хлопчика-тінейджера. Це прикольно! Дублюю і фільми. Якось у стрічці були майже всі чоловічі ролі. Лише п’ять – жіночих. Одну запропонували співачці Лілу, а всі інші продублювала я. Друзі дивувалися: «Іро, це ти? І це ти?»

Нещодавно в нас вдома з’явилася киця, і я, граючись з сином, почала розмовляти ніби від її імені. А оскільки вона ще маленька – дитячим голосом. Сину так сподобалося! Просить тепер: «Мамо, говори, як Тефі!» Він їй, тобто мені, відповідає, розповідає якісь свої історії. А я не вмію читати своїй дитині казки на ніч! Коли це робить мій чоловік, Дамирчик дуже швидко засинає. А коли роблю я зі своїми інтонаціями, то читаємо не одну, а три-чотири оповідки. І це затягується надовго…

Прокрутить вверх