Що таке і як працюють інтерферони?
Інтерферони – це загальна назва групи цитокінів, або сигнальних білків, які виробляються клітинами організму людини у відповідь на наявність різних патогенів, наприклад, вірусів, бактерій, паразитів, а також пухлин. Потрапляючи у клітину, вірус починає ділитися і вивільняє частки, здатні заражати її «сусідок». У той самий час сама клітина, уражена вірусом, починає виробляти інтерферони, які готують інші клітини потенційного впровадження у яких цієї інфекції.
Відкритий інтерферон був відносно нещодавно. У 1957 році співробітники Лондонського національного інституту вірусології Алік Айзек і Жан Ліндеман, проводячи досліди на мишах, виявили, що тварини, заражені одним вірусом, ставали несприйнятливими до інших вірусних захворювань. Подальші дослідження показали, що за цей феномен відповідають спеціальні речовини, що виробляються в організмі всіх ссавців, включаючи людину, яку і назвали інтерферонами. Сьогодні відомо понад 20 різних інтерферонів, які поділяються на три класи. Всі вони важливі для боротьби з інфекціями та регулювання імунної системи.
Інтерферони отримали свою назву через здатність втручатися у реплікацію вірусів. Проте виявилося, що механізми їхньої дії значно різноманітніші. В першу чергу інтерферони зменшують синтез білка в заражених клітинах, щоб перешкодити відтворенню вірусних частинок. Вони роблять клітинні мембрани менш проникними для внутрішньоклітинних паразитів, інгібують передачу міжклітинних сигналів, уповільнюють процеси поділу клітин, і навіть прискорюють апоптоз (запрограмовану загибель) клітин-господарів, тобто. уражених чужорідними агентами. Крім того, інтерферони вміють контролювати запальну реакцію, збільшувати продукцію антитіл та активувати інші ланки імунітету, наприклад Т-клітини, кілерні клітини та макрофаги, допомагаючи їм швидше виявляти та вбивати збудників інфекцій.
Навіщо вони застосовуються у медицині?
Відразу після відкриття інтерферону вчені почали досліджувати можливості його застосування в медицині. Однак до 1980 року він був дуже дефіцитним і дорогим ліками. Справа в тому, що для отримання однієї дози лейкоцитарного інтерферону (а це приблизно 1 мкг) потрібен приблизно літр донорської крові, тоді як курс лікування, скажімо при гепатиті, може містити 100-150 доз.
Спочатку вірусологи навчилися стимулювати вироблення інтерферону у донорів за допомогою ініціювання факторів захисту крові (лімфоцитів, лейкоцитів) певними безпечними штамами вірусів, які не можуть спричинити захворювання, але при цьому сприймаються клітинами імунної системи як сигнальні. Потім його почали одержувати із культур лімфобластних клітин. Але справжнім проривом стала поява наприкінці 70-х років ХХ століття рекомбінантних препаратів, для виробництва яких у культурі клітин бактерій чи грибів поза людським організмом впроваджували ділянку людського гена. Це значно здешевило виробництво, а також звело до нуля можливість передачі будь-яких інфекцій від донорів.
Ще більш доступними ці препарати стали після з’єднання з поліетиленгліколем. Завдяки збільшеному періоду напіввиведення такі ПЕГ-інтерферони при лікуванні гепатиту достатньо вводити лише один раз на тиждень замість 2-3 ін’єкцій звичайного інтерферону-альфа.
Сьогодні інтерферони успішно застосовуються для лікування цілої низки серйозних захворювань. Так, альфа-інтерферон використовується для терапії вірусних гепатитів В і С, а бета-інтерферон – для боротьби з розсіяним склерозом та деякими іншими аутоімунними захворюваннями. Поряд з хіміо- та променевою терапією інтерферони застосовуються в онкології, наприклад при лікуванні рецидивуючої меланоми, деяких видів лейкозів та лімфом.
При використанні системної терапії інтерферон зазвичай вводять внутрішньом’язово. Загалом такі ін’єкції переносяться добре, проте не виключені й побічні дії. Найчастішими є так звані грипоподібні симптоми: підвищена температура тіла, втома, головний і м’язовий біль. Подібні небажані ефекти можна вважати невинними, адже прийом інтерферонів часом призводить і до серйозніших наслідків. Так, ці препарати підвищують ризик розвитку депресії та значно посилюють її перебіг. Зазначено, що у багатьох пацієнтів, які проходять лікування інтерферонами, спостерігається дуже високий ризик розвитку суїцидальних настроїв.
Терапія інтерферонами може викликати й інші побічні ефекти, наприклад, зміна складу крові, порушення мозкового кровообігу, безсоння, судоми, аритмію, проблеми зі зором, шкірні висипання, випадання волосся та ін. е. придушення імунного захисту організму, зокрема через нейтропенію (зниження числа нейтрофілів у крові), що може спричинити розвиток важких нетипових бактеріальних та грибкових інфекцій.
Коли інтерферони не потрібні?
Втім, серйозні побічні ефекти виникають нечасто, тому в нашій країні інтерферон вважається безпечним препаратом. Він випускається у вигляді таблеток, мазей, назальних крапель, свічок і призначається чи не з приводу, в тому числі і дітям. Проте, за даними ВООЗ, немає ні якісних клінічних досліджень, ні систематизованих спостережень, що підтверджують ефективність широкого застосування інтерферонів, наприклад, для профілактики ГРВІ. Більше того, у деяких випадках це просто суперечить здоровому глузду. Доведено, що для запуску захисних механізмів молекули інтерферону мають впливати на клітину не менше чотирьох годин поспіль, чого практично неможливо досягти при інтраназальному застосуванні.
Препарати інтерферону діють лише на рівні клітинної сигналізації і впливають транскрипцію генів, а сучасна наука, на жаль, просто може повністю прогнозувати всі наслідки настільки глибинних втручань. З огляду на цей потенційний ризик на Заході до застосування інтерферонів ставляться дуже обережно. Їх призначають тільки якщо вони приносять очевидну користь, що підтверджено клінічними випробуваннями. Ні в США, ні в країнах ЄС не існує практики застосування інтерферонів для профілактики та лікування ГРВІ, грипу, нежиті, оперізуючого лишаю, герпесу на губах та інших інфекційних захворювань, які не становлять серйозної небезпеки.
Аналогічна ситуація склалася і з індукторами інтерферону – речовинами природного чи синтетичного походження, що стимулюють продукцію чи вивільнення інтерферонів в організмі людини. Ці препарати не застосовуються в медичній практиці розвинених країн, за винятком поодиноких випадків. Схвалення FDA, наприклад, має лише один індуктор – іміквімод, який зазвичай призначають після хірургічного лікування деяких онкологічних шкірних захворювань. Вважається, що індуктори інтерферону токсичні та небезпечні, а їхня клінічна ефективність не має достатніх доказів. Втім, деякі експерти вважають, що згодом вони можуть знайти застосування у лікуванні низки вірусних інфекцій, при яких інгібується природний синтез інтерферонів. До цієї групи належать ВІЛ, ВПЛ, японський енцефаліт, цитомегаловірус та ін. Однак при звичайних респіраторних інфекціях жодної необхідності додатково стимулювати утворення інтерферону немає.
