– Зараз усі розмови про карантин. Але ми не будемо про негатив. Скажіть, за що ви вдячні вимушеній перерві в роботі?
Так багато часу, який ми можемо приділити зараз своїй дитині! В інших обставинах стільки його точно би не знайшлося. Разом прокидаємося, разом гуляємо, їмо, мріємо. І отой хештег #татомамавдома – таке навіть уявити важко, не те, що запланувати. Впевнений, все, що відбувається в нашому житті, приходить для чогось і чомусь. Ця вимушена перерва дається нам для того, щоб трошки подумали: чи туди ми біжимо? Життя насправді таке швидке, воно не дає нам іноді шансу задуматися: а щовідбувається? Карантин зараз дав таку можливість і відчинив двері у інші цікаві історії. Я зараз активно займаюся онлайн йогою, вона класно поліпшує фізичне самопочуття, раджу усім. Підтягую англійську мову. І ще за період карантину знайшов небагато часу, щоб трошки пограти на піаніно, гітарі. У дитинстві я закінчив музичну школу по класу баяна. А ось грати на піаніно та гітарі вчився сам, без наставника.
– Яка професія могла б вас прогодувати, якби не акторство і телекар’єра?
Насправді в мене декілька професій. До вступу на акторський отримав спеціальність авто-паливо-мастилозаправника, а також я професійний водій трьох категорій – А, B, C. Після школи рік працював на будівництві, де мене навчили малярувати, штукатурити, мурувати стіни. Мій батько був головним інженером на домобудівному комбінаті, я міг піти і по його стопах. Думаю, не пропав би! А ще я в школі дуже гарно малював.
– І навіть мріяли стати вчителем креслення?
Не просто мріяв, а навіть вступав після школи на цю спеціальність, але не пройшов за конкурсом. А вже через рік подався в театральний і при конкурсі у 83 особи на місце став студентом.
– А чи стали вам у пригоді набуті в юності навички?
Хіба що креслення. Є таке слово «посидючість», от креслення гарно виховує цю рису. Бувають речі, над якими треба поміркувати, приділити їм увагу, а не хочеться, то навички з цього предмету дають терплячість. І монотонна робота не стає проблемою. Малярство та штукатурство – це ні, я віддаю перевагу професіоналам. Хоча, якби життя змусило, міг би згадати навички. Колись у першій власній квартирі в Івано-Франківську я практично все зробив власноруч.
– Ви закінчили інститут Карпенка-Карого з червоним дипломом. Маєте дві «четвірки» – з цивільної оборони та англійської мови. Що пам’ятаєте з першого предмета і на якому рівні зараз ваша англійська?
Англійська краща, я би зараз її здав на «п’ятірку». Шкодую, що тоді не вчився, а інколи прогулював лекції. Краще все робити своєчасно – в молодості все запам’ятовується краще та й часу для цього більше. А з цивільної оборони мав «четвірку» через поведінку. Кілька разів зривав лекції і мене виганяли з аудиторії, тому й оцінка дещо нижча. І я не один такий був. Викладав у нас старий військовий, який не розумів наших жартів. Ми кепкували з нього, про що тепер шкодуємо.
– Зустрічаєтеся з однокурсниками?
З тими, хто в Києві, іноді бачимося по роботі – і з однокурсниками, і з тими, хто вчився паралельно, і з тими, хто на старших курсах. Кілька моїх однокурсників живуть за кордоном – в Америці, Словаччині, Канаді, причому одна дівчина навіть працює в тамтешньому театрі. Віталіка Лінецького (відомий український актор, заслужений артист. – Авт.), на жаль, вже немає з нами (трагічно загинув в 2014 році. – Авт.). Акторський курс в театральному невеликий – нас було 15 чоловік. Бачимося на дні народження нашого вже покійного художнього керівника курсу. В кінці травня зазвичай списуємося, зідзвонюємося і зустрічаємося.
– Ви якось сказали, що сумуєте за театром, тому що він дає відчуття великої родини. А телебачення не так?
Тут справа не в колективі, а у відчутті енергії глядачів. На телебаченні це компенсується, наприклад, в таких проєктах, як «Танці з зірками» чи «Голос країни», бо там є глядачі в студії, завдяки яким відчуваєш себе артистом. І оцей обмін енергіями – це мало чим можна замінити. Тому артисти завжди так трепетно ставляться до своєї акторської діяльності. Коли актор мені як продюсеру каже: «Я в такий-то день не зможу зніматися, бо в мене вистава», то мені більше нічого не треба пояснювати. Мені важливість цього моменту зрозуміла. Хоча іноді продюсери цього не розуміють. А я знаю ті відчуття, які дуже важко пояснити словами.
– Зараз у вашому житті є театр?
Я беру участь тільки в одній виставі – антрепризі за п’єсами Антона Чехова «Ведмідь» і «Пропозиція». У першій дії грають Оля Сумська, Віталій Борисюк та Олексій Вертинський, а в другій – він же, я і Лілія Ребрик. Кожного разу – таке свято душі! По-перше, це комедія, по-друге, вона легка, і, по-третє, дуже гарно приймається глядачами. Тут не йде мова про заробляння грошей, це про задоволення творчого голоду. Після вистави я стомлений, вичавлений, як лимон, але щасливий. Це дуже круто! Шкода, що на більше в мене не вистачає часу. Пропозиції йдуть, але я не хочу халтурити. Якщо вже робити, то віддаватися повністю.
– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що коли почали зустрічатися з Катею Осадчою, вона надсилала вам букети тюльпанів на спектаклі. Які сюрпризи ви робили для неї?
І на день народження, і на День Святого Валентина, і річницю весілля – на всі дні, що пов’язані з якимись нашими спільними датами, ми обов’язково щось придумуємо один для одного. Але я не хотів би розповідати подробиці, бо це особисте.
– Як давно бачилися з хлопцями з колективу «Загорецька Людмила Степанівна»? Як згадуєте роботу з ними в «Лізі Сміху»?
Чудові хлопці! Останнім часом ми не бачимося, зайняті і вони, і я. Але ті часи, коли разом працювали, згадую як дивовижні. Незвичайний гумор, не зовсім традиційний підхід до драматургії – всі дуже переживали, що це не зрозуміють. Але, на щастя, все спрацювало і, чому дуже радий, знайшло відгук у глядачів. Я бачу в Інтернеті, що у хлопців і зараз все класно.
– Ви великий спеціаліст з прямих ефірів. Що порадите людям, які бояться публічних виступів, але за родом діяльності мають це робити?
Готуватися, як на іспит. Якщо не знатимеш якихось тем, хвилюватимешся. А чим більше знаєш, тим спокійнішим будеш виглядати. Опанування предмету і впевненість, що ти все робиш правильно, – гарантія успіху. Хвилювання буде в будь-якому випадку, просто треба його спрямовувати в правильне русло, щоб воно допомагало, а не заважало.
– Кінець минулого року для вас відзначився прем’єрою фільму «Скажене весілля-2». Як працювалося – як продюсеру і як актору?
Важкувато, тому що завдання – різні, поєднати їх було дуже складно. Погляд збоку трошки інакший, ніж зсередини. В одні дні я був актором, в інші – продюсером. У дні, коли працював на знімальному майданчику, було простіше. І це зрозуміло, в кадрі мені поки що комфортніше – це звична для мене роль. А ось продюсерство – нове для мене, але надзвичайно цікаве заняття.
– Скільки разів бачили продовження «Скаженого весілля»?
Ми переглядали все, що зняли, коли монтували, під час попереднього перегляду, в день прем’єри в кінотеатрі, по телебаченню, коли транслювали фільм. «Скажене весілля-2» я бачив більше десяти разів.
– У фільм ви вкладали власні кошти. Якось розповідали, що дружина, коли ви брали гроші з дому, стояла на дверях і питала: «Ти принесеш їх назад?»
Ця історія було частково жартом. Звичайно, вона переживала за гроші, але це не було аж настільки серйозно. Безперечно, розмови йшли, бо це були вагомі кошти. І невідомо не тільки, чи заробиш, а навіть – чи повернеш вкладене. Але підтримка Каті в той період була дуже вагомою, бо це саме вона спонукала мене займатися новою для себе справою.
– А якби не вийшло?
Я не думав про те, вийде чи ні. Якщо вагатимешся на самому старті, можеш і не взятися за роботу. Як кажуть, вовків боятися – в ліс не ходити. Насправді мене хвилювало лише
те, щоб якісно зробити свою роботу, щоб ми знайшли гроші, правильно організували знімальний процес, щоб режисерами і акторами втілилося те, що написали наші сценаристи. Це важливіше. Ніхто не може дати тобі гарантію, що з того чи іншого продукту буде діло. Але якщо ти віддаєшся справі на всі сто відсотків, не замислюючись на тим, що ж це мені принесе у фінансовому плані, то шанси на успіх збільшуються. Рекомендую всім замість того, щоб багато думати, краще починати робити.
– Чи буде третя частина? Актор Назар Задніпровський, що зіграв головного героя, сказав нам в інтерв’ю, що відчуває, це ще не закінчення історії. У нього за сценарієм ще є син, який також може захотіти одружитися…
Як ви цікаво заглядаєте наперед! Так, ми працюємо над продовженням і дуже віримо, що і ця частина буде до вподоби глядачам. Незабаром офіційно оголосимо про початок роботи, розповімо, хто буде режисером, та інші подробиці, але зараз можу точно сказати, що глядачів не розчаруємо. Буде дуже смішно!
– Влітку ви святкуватимете ювілей. Які плани? Яке особисте свято вам запам’яталося найбільше?
Мені чомусь дуже запам’яталося моє 30-річчя. Можливо, тому, що зібралися дуже близькі друзі. З останніх – 45-річчя, де було також багато друзів та колег. Ми влаштували круту вечірку під хештегом #yagidkaparty. Щодо ювілею в цьому році… Я не дуже люблю увагу до своєї персони, але Катя обожнює влаштовувати сюрпризи, тому свято буде.
– Які ви батьки? Хто у вашій сім’ї злий, а хто добрий поліцейський?
Буває, що тато стає суворим, бо дитина вже залазить на голову і звішує ноги. Іноді такою стає мама. Тому ролі розподіляються ситуативно. Але те, що ми Івана пестимо, – це факт. Я іноді над цим починаю замислюватися, та потім кажу собі: «А коли ще дитину балувати?» Тому як є, так є.
– У інтерв’ю колезі Маші Єфросиніній ви розповідали, що прекрасно знаєте, де які речі малого лежать, на якій поличці, скільки в нього всього, і що коли вдягати. Ви самі купуєте речі для сина?
Я люблю гарно одягатися, і хочеться, щоб дитина так виглядала. Але є одна проблема! Зараз йому вже трошки більше трьох років і ми не завжди можемо одягнути його так, як хочеться нам. Він знімає з себе шапку, яку приготували для прогулянки. І ті нові кросівки, що купили йому на весну. І такий починається лемент, що кажеш: «Одягай старе – і пішли». А іноді маю терпіння вмовляти: «Подивись, яке нове, гарне». А він все у різні боки розкидає. Треба знаходити виверти, щоб домовитися, приміром, казати, що все старе бабуся забрала до хімчистки. Принесе –і знову вдягнеш. Так він погоджується.
– Як переживаєте його «кризу трьох років»: довіряєтесь досвіду чи читаєте спеціальну літературу для батьків?
Ми читаємо! Дуже подобаються поради дитячого психолога Людмили Петрановської. Є така в неї книжка «Если с ребенком трудно». Шукаємо в Інтернеті відповіді психологів на запитання, схожі з нашими. Слухаємо лекції онлайн. Покладатися лише на власну інтуїцію чи досвід – цього нині недостатньо. Діти зараз зовсім інші, з ними можна тільки домовлятися. Категоричністю їх не візьмеш.
– Чи бував син у вас на роботі?
Коли був немовлям. Водій з нянею привозили Івана до нас на проєкт «Голос країни» для того, щоб Катя мала змогу його погодувати. І ми переживали, що ось заграє гучно музика, і він злякається. Але – ні. Він прекрасно все сприймав. Зараз ми не беремо його з собою – намагаємося зайве не афішувати. Його мало на наших фотографіях у соціальних мережах. Але всі наші друзі, сусіди Івана чудово знають. Він дуже любить компанії, обожнює спілкуватися, заглядається вже на дівчат (сміється).
– Бувають дні, коли, як кажуть, встається не з тієї ноги? Як створюєте собі настрій?
Ніяк! Я іноді вранці буваю дуже похмурим, тому треба попити кави, подихати свіжим повітрям. Почекати коли, пройде трошки часу. Ніколи не думав, що буду з таким задоволенням спостерігати, як на деревах щось розквітає, пускає листочки. Коли все починає зеленіти, цвісти – це мене страшенно радує. Надихає гарна погода, коли дощі – ні. Може, тому, що я людина не зимова, а літня. Люблю, щоб було тепло і сонячно.
– Що зробите негайно, коли вийдете з карантину?
Ви знаєте, я спокійно ставлюся до того, що відбувається. Тому якихось таких речей, які страшенно хотів би зробити, але зараз не можу, навіть не пригадаю. Був період, коли мені хотілося одягнути білу сорочку, костюм та метелика. Скучив за роботою! У фіналі «Голосу країни» я це зробив. Потім ми з Катею та іншими колегами «1+1» вели благодійний марафон «Ти не один», влаштований за участю зірок, мета якого була – зібрати кошти і допомогти українським лікарям у боротьбі з COVID-19. До речі, нам вдалося зібрати понад 2 млн гривень! Єдине, що мені зараз би хотілося, зайти в кінотеатр, купити попкорн і подивитися гарне кіно. Але це попереду!
Читайте також: Дмитрий Сова: «Во что ты веришь, то и случится».
