– Це запитання ми ставимо всім гостям нашого подкасту: як ви провели день 24 лютого?
– Мабуть, як і переважна більшість українців. Я була в шоці від новин про вторгнення, від бомбардувань. Я була в шоці від захоплення територій. Були думки, що таке можливо на сході України, але не всюди, не в Києві. Була в шоці і донька. Вона умовила мене зателефонувати і відмінити всі консультації, які я проводила в Києві по четвергах. Але я думаю, що це співпало з бажаннями пацієнтів. А потім ми всією родиною не відходили від телевізора і інтернету – читали новини.
Слухайте подкаст із Катериною Амосовою, до якого увійшло повне інтерв’ю
Ми були у “мішку” без можливості поїхати
– Катерино Миколаївно, чому ви лишилися в Ірпені і не поїхали в перший же день, як багато жителів вашого міста і жителів Києва?
– Було декілька причин. По-перше, ми з чоловіком недооцінили ризики. Ми не могли уявити, що в Ірпені буде окупація, що це торкнеться нас особисто. Це здавалося нам нереальним. Друга причина, яка пов’язана з першою, – ми були не мобільні. На руках свекруха, якій 96 років і яка не завжди сама може дійти до вбиральні. На руках наші домашні улюбленці: 10 котів і собака.
І зрушити з місця з такою кількістю людей і тварин… Куди їхати? Хто нас чекає? Хто нас прийме? Перебратися у Київ і під час повітряних тривог ходити в метро?
Були ще інші значущі фактори: ми читали повідомлення про можливість війни після Нового року і зробили запаси. Купили ліки з розрахунку на півтора-два місяці, в нас були дрова для каміну, дизель для генератора, зять купив навіть газовий балон, щоб можна було готувати їжу. Свічки, консерви й інші продукти, бутильована вода. Ми могли автономно прожити на цих запасах місяць і навіть більше. У будинку доньки повноцінний підвал, а у нас – кухня в цокольному поверсі, за двома стінами, за всіма правилами. Локація наших домів – не в центрі, а на краю міста, в районі річки Ірпінь. Ми не думали, що там буде великий “двіж” чи просування військ.
Я прочитала на вашій сторінці у Facebook, що ви були в Ірпені до дня звільнення міста від рашистів з сім’єю та 30 кішками, яких прихистила ваша донька Ганна. А звідки стільки кішок?
– Моя донька і її чоловік вже давно мають зареєстрований притулок для тварин “Трефа”, і в них жили приблизно 60 котів і кішок, які були підібрані з вулиці. Це стартова кількість тваринок. До них додалися наші 10 кішок. Їх у наш дім також принесла донька. У неї особливе ставлення до покинутих тварин. Крім того, донька вже багато років має тісні контакти з зооволонтерами, і одна з цих волонтерок організувала прихисток для котів в Ірпені. Вона писала, що в перші дні розбомбили її будинок і будиночок, де жили її підопічні. На той момент вже не було мостів і вибратися з Ірпеня з котами було практично неможливо. І вона попросила взяти їх до себе до кінця окупації. Аня прийшла на допомогу і взяла ще 40 тварин. Ділянка біля дому і будиночок для кішок давав таку можливість. Отже, ми стали ще менш мобільними.
Донька з чоловіком перед війною закупили велику кількість кормів для тварин, і їжі вистачало. Ще хочу додати, що біля нас живе сваха, яка також зооволонтер, і в неї своїх 30 тваринок, підібраних з вулиці. Така в нас родина з котами, якими ми опікуємося.
У нас утворився свій “хутір” з сусідами, які живуть поруч. Вони також залишилися в Ірпені. Ми не були одні – нас там жило людей 25-30. Ми допомагали один одному, разом переживали окупацію і разом з неї виходили, коли все закінчилося.
Ми зрозуміли, що маємо взяти себе в руки, не панікувати від невизначеності, не намагатися виходити на вулицю чи йти до Романівки
– Що було найважчим?
– У нас з донькою різні спогади і відчуття цього періоду. Для мене були найстрашнішими звуки бомбардувальника над головою. Це було страшніше, ніж розриви бомб, снарядів, постріли із стрілецької зброї. Це було дуже страшно. На щастя, вилети бомбардувальників були лише один день, на початку вторгнення росії в Україну. Але наша санітарка, яка мешкала тоді в багатоповерховому будинку, бачила з вікна, коли ті літаки пролітали на рівні 7-го поверху. Вони з мамою перебралися до наших сусідів, і слава Богу, що це зробили, оскільки через декілька днів їхній багатоквартирний будинок було зруйновано. Тепер ми їх прийняли жити до себе, їм немає куди повертатися, і це найстрашніше.
У нашій локації, де ми жили в Ірпені, недалеко від ріки Ірпінь, військового шпиталю і клубу “Адмірал”, у перший тиждень інтенсивність обстрілів була значно нижчою, ніж починаючи з третього тижня, коли ЗСУ почали відбивали Ірпінь. І ми вже диференціювали, коли прилітає “до нас”, коли “від нас”, з чого стріляють і як далеко. Було страшно, коли були влучання в будинки на відстані 200-300 метрів від нашого, ми бачили це з вікон. Палали навпроти нас паркани, сараї. Це було другим найстрашнішим для мене моментом. Я боялася, щоб вогонь не перекинувся до нас. Але ми пережили і це.
Далі приєдналося відчуття страху, що ми відрізані від світу. Два мости через Ірпінь були підірвані на 2-3 день війни, а росіяни зайняли Житомирську трасу в Стоянці і Дмитрові. Ми були в “мішку” без можливості виїхати.
Потім почалися розмови про піший перехід через річку Ірпінь у Романівці. Але перехід в тому, в чому ти є, з рюкзаком за плечима. Волонтери допомагали перейти тим, хто цього потребував. Але ось ти перейшов – і що далі? Де жити? Що їсти? У доньки на руках немовля. Ми ж всі розуміємо, скільки всього потрібно для життя дитинки. Про тварин я мовчу взагалі. Потім ще потрібно дістатися до того переходу, а це декілька кілометрів, де все прострілюється. І ми мали інформацію про те, що хтось із ірпенчан йшов пішки до переходу і його розстріляли.
Ми дали інформацію на гарячу лінію, прохали про “зелений коридор” для виїзду наших кількох родин автівками. І це також було проблемою, тому що зв’язку практично не було. А над нами літали снаряди і міни, і навіть коли ми перебігали, щоб побачити один одного, і той звук вив над головою, ми розуміли, що потрібно миттєво лягти на землю і прикрити голову руками. І це також було наше повсякдення.
На гарячій лінії записали на “коридор”. Але ірпенчанам починаючи з третього тижня війни ніхто коридори не надавав. І ми з чоловіком зрозуміли, що маємо опанувати себе, не панікувати від невизначеності, не намагатися виходити на вулицю або йти до Романівки. Потрібно сидіти вдома. Не висовуватися зайвий раз на подвір’я. І що це найбезпечніше для нас місце – у підвалі чи в цоколі. Зчепити зуби і чекати.
Стало страшно, коли через тиждень відрізали інтернет. Ми вмикали наш дизель-генератор на годину на день, щоб весь наш осередок міг набрати води. І це вже було супер у цій ситуації. Але ми були без інформації і в темряві, бо заощаджували свічки, тому що готувалися жити так і місяць, і два, і три. І було щастям, коли сусіди знайшли старий приймач на батарейках. Вони мені його віддали, і я з ним сиділа в темній кухні, але я мала зв’язок зі світом, і це мені допомогло. Я для себе вирішила, що коли все скінчиться, куплю такий приймач із запасом батарейок.
Доньці було дуже важко психологічно. Вона несла відповідальність за малюка. І провела всі 36 днів, цілодобово, в підвалі без світла. Вийшла на вулицю лише на третій день після того, як припинили стріляти. Ми страждали від того, що їй погано. Вона хотіла вирватися з цього полону, а ми її переконували, що найбезпечніше – пересидіти. Ми маємо їжу і воду, ми маємо якесь тепло, малюк забезпечений. Треба набратися терпіння і чекати.
– Як вам вдалося евакуюватися з Ірпеня, адже на момент звільнення евакуація від місцевої влади передбачала лише вихід пішки через міст у Романівці?
Ми чітко розуміли, що маємо евакуюватися автівками, щоб взяти з собою максимум необхідного, щоб жити далі. Після того, як вщухла стрілянина, ми почали додзвонюватися до наших друзів із МВС Києва, щоб знати точно, коли можна виїжджати безпечно, що немає російських військових, що дорогу вже розміновано.
На нашому подвір’ї залишилися воронки від мін, нам пошкодили паркан, постраждали автівки, а в сусідній будинок влетіла міна і не розірвалася. Його власники виїхали в перший день війни. Коли після чергового дзвінка наш друг із МВС сказав, що основними вулицями Ірпеня можна їхати, що там вже розміновано, до нас прийшли представники місцевої влади і почали нас вмовляти виходити пішки через Романівку. Тобто, на жаль, ті представники місцевої влади, з якими ми стикнулися, досить формально ставилися до евакуації тих, хто лишився в Ірпені. Йдіть самі пішки. Про те, щоб провести нашу колону з сімох автівок до виїзду на Київ, не йшлося взагалі.
Фактично ми на свій страх і ризик сіли з сусідами в машини і виїхали. Безумовно, було страшно, але обійшлося. Ми забрали тих 30 котів, які були з Ірпінського притулку, передали на околиці Києва волонтерці, яка вже займалася перелокацією тварин. З усіма нашими кішками лишилася сваха, яка вирішила не від’їжджати.
Мабуть, більшість російських медиків зазомбовані, як і все населення росії
– Низка російських лідерів думок з галузі мистецтва і журналістики відкрито висловилися проти війни в Україні. Але ми майже не чули виступів російських визнаних вчених-медиків. Чому вони мовчать?
Це питання мене дуже хвилювало в перші дні війни. Я навіть писала пост у Facebook, коли ще в нас була в домі електрика, і мені відповіли в коментарях, що нібито був лист, який російські медики підписували проти війни в Україні. Але вже зараз ми чітко всі бачимо, що лідери думок, найвідоміші, найавторитетніші представники російської медичної спільноти не висловилися проти війни.
Натомість наприкінці березня з’явився лист ректорів вищих навчальних закладів росії, медичних включно, на підтримку війни, яку розв’язав путін. Отака у них «еліта». Чому підписали? Звісно, бояться втратити роботу. І друга причина – мабуть, більшість російських медиків зазомбовані, як і населення рф. На мій погляд, коли саме представники медичної професії обирають таку поведінку, – це ще один аргумент на користь денацифікації населення рф після нашої перемоги.
– Які, на вашу думку, медичні проблеми в країні оголила війна? Чи склала нинішня система охорони здоров’я іспит на доступність медичної допомоги в умовах війни?
– Я думаю, що жодна медична система не впоралася б ідеально в умовах війни. І щось критикувати чи пропонувати для територій, де іде бій і окупація, взагалі неможливо.
Але з чим стикнулися українці після звільнення від окупації, наприклад, в нашому Ірпені? Виникли питання, де купити ліки, як знайти лікарів, чи відновили роботу сімейні лікарі, чи працюють лікарні? Всюди були проблеми з роботою аптек. Потрібно, щоб місцева влада займалася цією проблемою, а не дивилася, як волонтери возять людям ліки та організують мобільні бригади, які ходять дворами. Зрозуміло, що зараз більшість аптек приватні, але є війна, є військовий стан, і функції держави ніхто не відміняв. Я впевнена, що організувати роботу кількох аптечних пунктів силами місцевої влади – абсолютно реально, щоб не припинилося постачання ліків, якщо приватники не відчинили аптеки. Потім я подивилася на роботу мобільних медичних груп від приватних закладів. Мені здається, що організувати такі, але комунальні, теж абсолютно реально для місцевої влади.
Третій момент – це брак інформації. Зв’язок поганий. Не всі залишилися зі своїми телефонами, але ж можливо проїхати вулицями і розклеїти оголошення з інформацією, де працюють аптеки, де отримати медичну допомогу, дати телефони лікарів, куди можна подзвонити, щоб приїхала бригада екстреної медичної допомоги. На це варто звернути увагу місцевій владі і на майбутнє також.
– Якщо ви заговорили про ліки, то моє наступне запитання саме про них. Дуже авторитетний Єльський університет проводить щотижневий оновлений моніторинг реакції світових компаній на агресію рф проти України – а саме, як компанії згортають свій бізнес у росії. При цьому багато фармацевтичних компаній, які продовжують працювати в рф, відправляють в Україну гуманітарну допомогу. МОЗ її приймає і пише про це на офіційному сайті і в соціальних мережах. На вашу думку, чи маємо ми право приймати допомогу від фактичних спонсорів війни в Україні?
– Це складне питання. Але моя думка щодо нього така: я згодна з МОЗ, яке приймає ці ліки. Ліки життєво необхідні для пацієнтів. А щодо продовження роботи фармкомпаній в рф… Пацієнти – хворі люди, які залежать від продукції фармкомпаній. І залишити їх без ліків, які рятують життя, я як лікар вважаю аморальним. Тому що не можуть хворі люди, в тому числі росіяни, нести відповідальність своїм життям за політику путіна і наближених до нього військових злочинців.
Я зустрічала такі меми, що ЗСУ перемогли COVID-19
– Коли була пандемія коронавірусної інфекції, ви надавали дуже ґрунтовну інформацію з цього приводу. А що з COVID-19 зараз? Ми перемогли пандемію чи варто чекати її нового сплеску?
– В Україні з початком війни питання ковіду повністю зникло. Я навіть зустрічала такий мем, що ЗСУ перемоли COVID-19. Це і смішно, і сумно, але дійсно зараз в Україні проблеми з COVID-19 не відчуваються.
Щодо світу. Там, де зараз немає війни, є значна втома від COVID-19. І ця тема майже зійшла з перших шпальт і соцмереж. Але, на жаль, ковід не переможено, і з ним ще можуть бути проблеми. Україна після початку війни пропустила чергову хвилю Omicron, яка прокотилася по Західній Європі і США. Але той, перший, варіант Omicron був швидко витіснений другим варіантом Omicron BA.2, який спричинив у деяких країнах наступну хвилю. Але, на жаль, ми бачимо абсолютно несприятливі тенденції пришвидшення мутації з появою нових, більш небезпечних варіантів ковіду, а саме у сімействі Omicron. Зараз з’явилися 4 та 5 субваріанти Омікрону, які ще заразніші, ніж попередні, і з більшим «ухилянням» від імунітету після вакцинації або перенесеного ковіду. Ці нові субваріанти Omicron визнані Американською і Європейською агенціями як варіанти, що несуть загрозу. Тобто ми бачимо прискорення мутацій вірусу, які паралельно відбуваються в декількох країнах. І я вже чула думку, що субваріанти 4 і 5, можливо, варто вважати SARS-CoV-3. Важливе питання: чи ці наступні варіанти Omicron, які є більш заразними, зумовлюють тяжчу хворобу? І чи перенесений ковід або вакцинація формують достатній імунітет? Гарною новиною є те, що після вакцинації навіть від того, першого, уханьського вірусу, імунітет в плані захисту від тяжкого ковіду та госпіталізації хоч і погіршився, але все ж таки досить ефективний.
Які перспективи подальші щодо збільшення захисту людства від ковіду? Як це не іронічно звучить, але оновлена вакцина від Omicron, яка має з’явитися на Заході влітку цього року, може не дати тих переваг порівняно з тими першими вакцинами від перших штамів, які пройшлися по Україні. І тому “оновлена” вакцина проти першого субваріанта Omicron може не бути такою ефективною, як від неї очікують. Зараз вважається ефективним створення вакцини з розширеними можливостями захисту від всіх ймовірних варіантів вірусів COVID-19. Так званої панкоронавірусної вакцини. Але до її втілення в життя ще дуже далеко.
Другий перспективний напрямок, який зараз обговорюється науковцями, – це назальні вакцини у вигляді аерозолю в ніс, які будуть застосовуватися при перших ознаках застуди, щоб зупинити потрапляння вірусів у нижні дихальні шляхи і їхнє розмноження там. І тут є гарні новини, тому що влітку має закінчитися третя фаза клінічних досліджень назальних вакцин від ковіду. Але я все одно раджу не розслаблятися групі ризику – користуватися в закритих приміщеннях без вентиляції якісними масками, які щільно прилягають до обличчя. І, безумовно, при перших симптомах респіраторної інфекції люди мають свідомо залишатися дома, щоб не інфікувати інших.
– Зараз всі говорять про нову хворобу – мавпячу віспу. Нам її варто боятися?
– З’явилася інформація про зростання зареєстрованих випадків, зокрема у Західній Європі і Британії, і доволі швидке. Чи стане мавпяча віспа другим ковідом? Чи стане вона пандемією? Цього, безумовно, ніхто зараз точно не скаже. Але за оцінками вчених, які є станом на зараз, такий сценарій є малоймовірним, зокрема тому, що мавпяча віспа менш заразна, ніж COVID-19.
Я зустрічала свіжу інформацію про індекс заразності мавпячої віспи. Він становить десь 1,15 – 1,2. Тобто одна людина заражає 1 – 1,2 людини, тобто менше ніж двох. І це – гарна новина. Ще одна гарна новина: максимально заразним хворий стає вже після появи пухирців, а не в досимптомний період, як це було при ковіді.
І також ми не можемо виключити політичної складової – активного обговорення у ЗМІ теми мавпячої віспи як намагання витіснити тему війни в Україні з перших шпальт преси і свідомості жителів Західної Європи. Однак проблема з циркуляцією цієї хвороби існує, і, певне, їй приділятимуть увагу і епідеміологи, і спеціалісти з громадського здоров’я.
Є цікавий момент щодо способу її передачі. Це контактний шлях, а також повітряно-крапельний. Але я чула голоси науковців, що таку ж саму помилку робили щодо ковіду протягом року, коли вважали, що він розповсюджується тільки в краплях. І визнали, що вірус залишається у приміщенні, навіть коли людина вже покидає його. Мавпяча віспа може передаватися і таким шляхом.
– Чи не постраждала ваша клініка? Чи плануєте відновити роботу?
– Наша клініка знаходиться у новому багатоповерховому будинку поруч з військовим госпіталем. І ця група будинків поруч з нашою клінікою – візитівка руйнувань від бомбардувань в Ірпені. Ці фотографії бачив, напевно, кожен в Україні і не лише. Та частина будинку, в якому розташована наша клініка, постраждала, але не так сильно, як сусідні будинки, що повністю зруйновані. Ми плануємо відновити роботу, але будемо спостерігати, як тривають ремонти у сусідніх будинках, і взагалі, як будуть повертатися додому в Ірпінь і Приірпіння їхні мешканці.
Использованы фото: 24 канал, facebook Катерины Амосовой, ВВС, Shutterstock/FOTODOM UKRAINE
