– Традиційне запитання, яке я ставлю кожному, з ким робимо інтерв’ю: як минуло 24 лютого для вас і для «Лісової поляни»?
– Моє 24 лютого минуло цікаво. Ми з колегою-психологом через ковід два роки чекали на унікальну подорож в Америку на двотижневе стажування у шпиталях за програмою Open World. Стажування весь час переносили, а в січні 2022 року повідомили, що воно нарешті відбудеться.
23 лютого ми прилетіли в США. А 24 почалася війна. Ми поміняли квитки. 27 лютого я поверталася в Україну.
На кордоні в наш бік я була одна. Всі їхали з України, я одна поверталася додому.
– А як початок війни пережив ваш заклад?
– 24 лютого 90% наших пацієнтів, ветеранів, стали військовослужбовцями в один день. 24 лютого вони знали про те, що почалося вторгнення, готувалися з ночі. Навіть є фото, як тут в холі готували зброю, збирали обладнання.
Багато хто з них 24 лютого вже пішли до воєнкоматів і на війну. Частина співробітників і люди з околиць Мощуна, Горенки приїхали до нас, бо в нас непогане бомбосховище, і 10 днів перебували тут.
А потім ситуація ставала все важчою, поблизу почало прилітати, і ТРО всіх евакуювала. Заклад десь з місяць був зачиненим, були відімкнені світло і котельня. Ми повернулися на початку квітня і почали відновлювати роботу.
– Як змогли почати знову нормальну роботу?
– Вона почалася в мегатемпі, просто в колосальному темпі. Ми почали доробляти ремонт. Долучали благодійну допомогу з різних джерел, навіть багато колег – психологів, лікарів з інших країн, з якими ми контактували у минулі роки, допомагали нам фінансово у міру можливостей. Десь місяць пішов на те, щоб відновити все. Уявіть, у нас третина вікон була вибита. На початку травня почали пацієнти надходити. Зараз госпіталь повний – 220 місць зайнято.
– Є різниця у допомозі бійцям, з якими ви працювали з 2014 року, і тими, хто приходить до вас після 24 лютого 2022 року?
– Колосальна! Після 2014 році у нас були ветерани. То були люди, яких ми мали повернути до цивільного життя, яких ми мали налаштувати на те, що війна вже лишилася у минулому. Дати нові соціальні зв’язки, нові можливості, щоб сталося посттравматичне зростання.
Сьогодні наші пацієнти – це чинні військовослужбовці. Більшість з них ми маємо повернути назад на фронт.
І це зовсім інша медична і психологічна робота. Ми не перепрацьовуємо травми, не намагаємося, щоб для них все залишилося позаду. Прагнемо дати мотивацію, додатковий ресурс і стратегію виходу з травматичної ситуації. Навчаємо технік самодопомоги, які необхідні в кризових ситуаціях. Наша робота, як каже Тетяна Сіренко, моя заступниця з психологічного напряму, перевернулася з ніг на голову. Усю попередню роботу ми поки що «поклали в шухлядку» до тих часів, коли наші військовослужбовці стануть ветеранами.
– Тоді давайте почнемо з самого початку. Як до вас, у «Лісову поляну», можна потрапити? Що для цього потрібно зробити?
– На сьогоднішній день алгоритм дуже простий. Наші пацієнти військовослужбовці до нас потрапляють двома шляхами: їх напряму направляють начмеди частин, де вони служать, або військові шпиталі. Там стабілізують гострий стан і переводять пацієнтів до нас на подальшу реабілітацію та відновлення.
«Лісова поляна» є цивільним закладом, що належить до МОЗ, і до 24 лютого 2022 року все було значно простіше. Раніше ветерани потрапляли до нас за направленням сімейного лікаря. Зараз до центру можуть потрапити тільки люди з направленням від військових структур. Щоправда, досі зберігається ще один варіант, який був і тоді, і є зараз – самозвернення. До нас можуть прийти ті, хто розуміє, що потребує допомоги. У випадку з цивільними – проблем не виникає. У випадку з військовими ми зв’язуємося з їхнім керівництвом і повідомляємо, що військовослужбовець звернувся до нас і потребує допомоги, яку ми будемо надавати.
– Припустимо, військовослужбовець потрапив до вас. Який наступний крок?
– Про це ми можемо говорити до ранку (усміхається). Саме у цьому і є «фішка» нашого закладу. Коли ми з командою сюди прийшли у 2018 році, а ми працюємо з 2014-го, тут був інший заклад, а у нас було невеличке відділення на базі Інституту медицини праці ім. Ю.І. Кундієва НАМН України. Потім ми зрозуміли, що тема психічного здоров’я надзвичайно актуальна і найбільш не реалізована.
Якщо з видимими пораненнями чи травмами військовослужбовцям допомогу надають обов’язково, і ніхто не питає, хочеш ти чи не хочеш, то з психологічними і психічними розладами є певні складнощі.
По-перше, людина не завжди може їх усвідомити і виявити. По-друге, вона може соромитися звернутися. По-третє, вона помилково вважає, що це мине саме, з часом.
І от саме через ці причини ми обрали цей шлях. Ми хотіли, щоб наш заклад був спеціалізованим, бо госпіталів і лікарень багато. Спочатку це була звичайна лікарня – неврологія, терапевтична допомога, тобто звичайні відділення. З командою ми прийшли в цей заклад у 2018 році, і коли я йшла на конкурс на посаду головного лікаря, готувала концепцію цього закладу як Центру психічного здоров’я, як він зараз і називається. Раніше він називався госпіталем «Лісова поляна», тепер – це Центр психічного здоров’я та реабілітації ветеранів МОЗ України. І ось саме ця специфіка «невидимих поранень» і стала нашою основною діяльністю.
Є три великі напрями, з якими ми працюємо. Перше – це, власне, психотравма. Все, що її стосується, – депресивні, тривожні стани, гостра реакція на стрес, ПТСР, розлади адаптації. Друга велика проблема, і в цій війні вона набуває, я би сказала, епідемічного характеру – це наслідки так званої «контузії», яка, власне, не контузія, а струс головного мозку, акубаротравма. Тобто це наслідки дії вибухової хвилі на мозок. І це також невидиме поранення. Хвиля пройшла і залишила людину зовні абсолютно цілою, але те, що відбулося з головним мозком… Третій наш напрям – робота з людьми, які пережили полон і тортури.
Це дуже специфічна робота. І ми є у ній експертним центром. Тетяна Сіренко – керівник нашого психологічного відділу, вона є експертом у цій тематиці. З 2015 року її робота пов’язана саме з цією категорією, вона навчалася в міжнародних організаціях. В 2020-2021 році ми навчили наших лікарів, як вести документування тортур згідно зі Стамбульським протоколом. Якщо людина подає свої данні в міжнародні суди з приводу таких ситуацій, бажано, щоб був Стамбульській протокол, де будуть задокументовані відповідні наслідки.
– Якої з трьох категорій травм зараз найбільше?
– Це легка черепно-мозкова травма – «контузія», яка дуже часто поєднана з психотравмою. Це так звані коморбідні стани. І з такою допомогою виникають складнощі. Кожен військовослужбовець розуміє, що при пораненні він має пройти лікування, але при невидимих пораненнях до надання допомоги часто ставляться з недовірою та пересторогою. Перед тим як надавати психологічну допомогу, ми маємо створити терапевтичне середовище, простір безпеки та довіри, тільки тоді така робота з пацієнтом буде комплаєнтною. Буває важко, але я скажу, що прогрес зараз дуже крутий серед ветеранів, серед військовослужбовців. З 2014 року нами було багато зроблено, щоб подолати цю стигму звернення до психологів. Вже працює сарафанне радіо, вже є досвід звернень до психологів, які допомогли.
Я завжди кажу, що це так само, як відвідування стоматолога, тільки до стоматолога ти йдеш, тому що у тебе зуби болять, а тут ти йдеш, тому що в тебе інше болить.
Але це все медична допомога, якою треба скористатися. Однак лікування має бути іншим. Усі сприймають лікарню, як місце, де будуть давати таблетки або ін’єкції робити. А ми застосовуємо холістичний, інтегративний підхід з використанням комплементарних методів.
Для якісної психотерапії ми склали спеціальний юніт. Ми – єдиний заклад в Україні, де працюють 12 фахівців. До складу команди входять і психіатри, і психологи, і психотерапевти, є соціальний працівник для того, щоб кожен мав змогу отримати ефективну допомогу.
Робота проводиться як індивідуальна, так і групова. Зараз проводимо багато групової роботи, в тому числі едукаційної, навчальної. На таких групах розповідаємо, що таке стрес, чому з тобою таке відбувається, як налагодити сон, що таке тривожний синдром і чого він з’являється, як вибухова хвиля впливає на мозок тощо. Ці всі штуки треба пояснювати людям. Навіть зустріч з роз’ясненням має класний ефект: людина розуміє процеси, які з нею відбуваються, що це ок, що це просто моя нормальна реакція на ненормальні події, і з цим можна працювати і жити далі.
На сьогодні наш центр є унікальним закладом за переліком послуг, методів у сфері психічного здоров’я. Це акупунктура, краніосакральна терапія, фізична терапія, вестибулярна, когнітивна реабілітація, нейрофідбектерапія, транскраніальна магнітна стимуляція. Ми залучаємо додаткових фахівців, які хочуть і можуть допомогти. Використовуємо різні тілесні практики, наприклад, фізичну терапію за методом Фельденкрайза, бодинаміку. Також застосовуємо медитації, йогу. Навіть додаємо східні практики, як то Рейки та релаксаційні заняття з тибетськими чашами. Кожен день у нас є великий перелік активностей, які складаються в програму для кожного пацієнта. Всі види методів і терапію прописуємо в «індивідуальному маршруті пацієнта», і кожен має свій розклад на час перебування у «Лісовій поляні».
До речі, зараз весь психологічний юніт чергує разом з персоналом. У нас залишається черговий лікар і медсестри, як у кожній лікарні, і черговий психолог вночі також залишається, тому що часто кризові ситуації стаються вночі чи під ранок.
– Між третьою і четвертою ночі, у час смерті та народження?
– Так. Або є проблеми із засинанням. І тоді психолог проводить всілякі групи. Також у нас створено простір, який хлопці назвали «Нарнія». Там зали для групової роботи та наш тренінговий центр. Є великий екран, колонки. Ввечері дивимося кіно, потім обговорюємо з психологом. По середах у нас гончарство. По четвергах – артреабілітаційні заняття з Art-Re-Hub та багато інших. Тобто ми намагаємося так скласти день пацієнта, щоб він був наповнений максимально. По-перше, це дійсно працює фізіологічно, по-друге – емоційно. По-третє – це простір, де вони почувають себе безпечно і бачать, що ними опікуються, що вони дорогі для нас. Раніше вони сприймали суто лікарську допомогу. А недавно був у нас такий випадок. Пацієнт прийшов до кардіолога і каже: «Ви мені швиденько зніміть кардіограму, бо в мене ще рейки, йога, і мені треба туди потрапити».
– Це великий прогрес. Чоловіки добровільно в такі місця не ходять, я це знаю.
– Ну, тут вже потрапили, вибору не мають (усміхається). Вже треба робити. Потім вони виходять і кажуть, що є ефект, зменшилися симптоми. Тобто те, чого нам і треба було.
– А є розлади, з якими не можна впоратися?
– Звісно. Є розлади, які вже на тому етапі, що не дають можливості повернутися на фронт. Тоді ми перенаправляємо таких пацієнтів до військового шпиталю, щоб вони проходили ВЛК (військово-лікарську комісію) і вирішували питання придатності до військової служби, залежно від свого стану.
– Якщо я правильно розумію, то алгоритм такий: людина приходить до вас, з нею працюють медики і психологи. Головна мета – щоб людина повернулася на фронт у більш-менш нормальному стані?
– Саме так. Це стабілізація, отримання навичок саморегуляції, розуміння того, що з ними відбувається. З контактами психологів, які можуть допомогти онлайн.
– Ви підтримуєте зв’язок з усіма?
– Не з усіма, бо з усіма не вдається. Але певна категорія з нами постійно на зв’язку.
– Що у вашій роботі найважче? Ви налаштовані дуже позитивно. Але ми поки чекали на вас, подивилися на ваших пацієнтів в холі. Я можу уявити, що вони бачили…
– Найважче? Чути від них про те, що вони пройшли. Але воно і тішить.
Ми їм кажемо: ти зміг це пережити, зміг вистояти. Ти пережив цю вибухову хвилю. Біля тебе впала береза, а ти встояв.
І важко, коли наші пацієнти гинуть. Для нас вони не пацієнти, а друзі. Ми з деякими з них по 5-8 років разом. Він ще вчора сидів у тебе в кабінеті, а сьогодні його вже немає… Це важкі втрати для всієї країни. Але тут, коли знаєш їх особисто…
– А що найкраще?
– Наше улюблене посттравматичне зростання. Коли вдається людині допомогти переробити травму. Коли вона, маючи важкий травматичний досвід, може правильно його пройти, реабілітуватися, пролікуватися і на виході мати круті результати. І показувати такі результати, яких не було до травми.
Вони зростають і в комунікаційних навичках, стають сильнішими. Вони є носіями унікального досвіду, який відкриває їм нові шляхи. Це найкрутіше, що є такі пацієнти, які досягають успіху, розквіту. Ось це штука, що надзвичайно надихає.
– У вас зазначено, що ви належите до МОЗ. Міністерство допомагає?
– МОЗ дуже нас підтримує і фінансово, і ідеологічно. Наприклад, у минулому році вперше за багато останніх років було виділено потужне фінансування для того, щоб ми могли закупити обладнання, почати ремонт. Цього року мала бути така сама історія, але сталося те, що сталося.
В минулому році ми закупили необхідне обладнання і закрили потребу повністю. Єдине, що залишається, – реновації та ремонтні роботи. У нас дуже великий заклад – 13 тис. квадратних метрів – і велика територія, не все можливо зробити відразу.
МОЗ завжди підтримує заклад у нашій роботі, міністерство зацікавлене, щоб центр розвивався і давав результат. За ініціативи першої леді України «Національна програма психічного здоров’я та психосоціальної підтримки» наші фахівці разом з міністерством беруть участь у розробці різних матеріалів та програм. Це стало можливим за рахунок нашої експертизи та досвіду. Окрім розвитку лікування та реабілітації наших захисників, вже три роки на базі закладу функціонує Тренінговий центр, де ми проводимо багато семінарів, навчання для психологів, соціальних працівників, для ветеранів та членів їхніх родин, акумулюємо власний досвід та досвід міжнародних партнерів.
Сьогодні ми вирішили відкрити громадську організацію, а саме тренінговий центр «Лісова поляна», тому що до цього моменту ми це робили у вільний від роботи час, на ентузіазмі. А з ГО отримаємо підтримку від програми USAID. Ми зможемо розпланувати тренінги, зробити таку роботу сталою, і це дуже важливо.
– Ксеніє, а може був у вас якийсь випадок, який врізався в пам’ять?
– У січні звернувся наш пацієнт – ветеран, що пройшов Дебальцево. Ми були з ним в контакті всі ці роки. І тут він подзвонив нашій психологині, яка з ним працювала, у роковину виходу з Дебальцевського котла. Такі роковини є тригерами для таких пацієнтів.
Наш фахівець завдяки досвідченості зрозуміла, що він на межі вчинення самогубства.
Вона тримала його на телефоні. Потім дізналася, де він є, і поїхала до нього. Вдалося його забрати до нас в «Лісову поляну», стабілізувати. 24 лютого він пішов на фронт, бо він досвідчений військовий. А влітку подзвонив і сказав, що дуже вдячний. І що він приймає під керівництво півтори тисячі особового складу. Тобто він став командиром великого підрозділу. Це те, заради чого ми працюємо. Він зміг переробити свою травму, повернутися. І таких випадків у нас дійсно дуже багато.
– У чому ваша superpower?
Я вже забула, коли консультувала цивільних людей з неврологічними проблемами.
Наша superpower в тому, що ми працюємо з пацієнтами-військовими з ранку до вечора.
І коли ти кожного дня бачиш по 10-20 таких людей, картинка складається в пазл. Ти можеш на відстані зрозуміти, що саме з пацієнтом не так. Коли їм важко розповісти про свої симптоми і я допомагаю, вони мене питають – звідки я це знаю. А мені вистачає для цього досвіду.
