Акторка Віра Кобзар розповіла нам, за що вдячна жорсткому карантину, навіщо виховує не тільки доньку, а й себе, а також зізналася, як один серіал повністю змінив її шлях у кіно.
– Віро, прийнято вважати, що ви стали відомою після серіалу «Родичівнички»…
Після цієї роботи в моїй кінокар’єрі дійсно почався новий виток. До цього я грала абсолютно інші ролі. Більшою мірою – другорядні. І зовні виглядала трохи по-іншому – повнішою, але мені, треба сказати, було комфортно в тій вазі. Потім у якийсь момент вирішила щось змінити, схудла на 11 кг, зробила фотосесію і змінила фото в соцмережі. І якось мені зателефонували зі студії «Квартал 95», поцікавилися зайнятістю на літо і запросили на зустріч. А я в той момент злягла із запаленням легень, тому попередила, що не дуже добре почуваюся. За мною прислали машину. Я приїжджаю і бачу своє фото з тієї фотосесії на стенді, де розписані всі персонажі серіалу. І вже в розмові з режисером Андрієм Яковлєвим розумію, що мене бачать серед головних героїв. Ось так просто, без проб. Зовні дуже намагалася не видавати емоції, але серце, здавалося, вистрибне з грудей! За таку довіру завжди буду безмежно вдячна. І за те, що відкрили іншу Віру Кобзар кіносвіту! Відтоді я знялася в більшій кількості проектів, ніж за всю свою кінокар’єру до «Родичів». Провівши чотири місяці на зйомках майже без вихідних, звісно, ми всі дуже здружилися, зріднилися. А з актором Джемалом Тетруашвілі, наприклад, тісно спілкуємося у Фейсбуці, вітаємо один одного з усіма святами. На мій день народження він завжди надсилає відеозвернення.
– Народилася 29 серпня 1979 року в Іркутську (Росія). – Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. – Була актрисою Донецького музично-драматичного театру, Ніжинського академічного українського драматичного театру ім. М. Коцюбинського, Молодого театру в Києві. – Дебютувала в короткому метрі «Легка» (режисерка Уляна Ковальова). – Знялася у фільмах і серіалах «Повернення Мухтара-2», «Диво», «Свати-6», «Офіцерські дружини», «Бідолашна Liz», «Темні лабіринти минулого», «За законами воєнного часу», «Забудь і згадай», «Вибач», «Родичі», «Гарний хлопець», «Скажене весілля», «Скажене весілля-2», «Татусь» та ін. – Разом з актором і режисером Олександром Кобзарем виховує двох дітей – доньку Варвару 13 років і сина Прохора 11 років.
– До слова, як ви відзначили день народження цього року, враховуючи, що він припав на час жорсткого карантину?
Мій день народження 29 серпня! Інформація про те, що я народилася у квітні, – це помилка в Інтернеті. Ще пишуть, що я уродженка Києва. Це теж не так. Я народилася на Байкалі, в Іркутську. А мій старший брат – у Новосибірську. Наш батько – сибіряк. Свого часу батьки за сімейними обставинами переїхали до України – до батьків мами.На батьківщині востаннє була дуже давно, ще до народження дітей. На Байкалі неймовірна природа! Тільки там водиться дуже смачна риба омуль і росте одне з найбільш рідкісних хвойних дерев – модрина. На палях із цього дерева, до речі, стоїть Венеція. Модрина не гниє під впливом вологи, а навпаки, тільки стає міцнішою і твердішою, кам’яніє. Таким чином, підпори можуть служити вічно.
– В’ячеслав Довженко, ваш партнер за кількома кінороботами, сказав про вас в інтерв’ю: «Віра Кобзар – приголомшлива акторка, яка до кінця не відкрилася на сьогоднішній день. Я думаю, що у неї все тільки починається». Що скажете?
Думаю, він має рацію: напевно, це початок, до того ж із низького старту, такий собі біг із перешкодами. Ми зі Славою працювали у двох проєктах, спочатку був ситком «Джованні», потім – «Ми більше, ніж я». У нас давня дружба. Глибоко його поважаю і люблю!
– У роботі «Ми більше, ніж я» за сценарієм вас із В’ячеславом поміняли тілами. Як жилося в чоловічому тілі?
Ми всі дуже переживали, щоб фільм не вийшов про манірного Славу і мужикувату Віру. Для мене це була одна з найскладніших робіт. Знімали в стислі терміни, з божевільним виробленням, а ми в кожній сцені. Часу не вистачало ні на що – ні текст перечитати, ні виспатися, ні поїсти нормально, досипали в машині дорогою на майданчик і додому. А там, якщо встигала хоч годинку полежати перед сном із сином і донькою, поговорити, а вранці провести їх до школи, це було щастям. Більшу частину роботи над нашими персонажами Слава взяв на себе. Він режисер за освітою, чітко розбирав сцени, весь час щось пропонував: давай тут так, а тут спробуємо про це сказати. Якщо було необхідно, зупиняв знімальний процес, і ми спокійно розбирали складні моменти. Поправляли одне одного. Він: «Ти зараз не так стоїш!» Виявляється, жінки тримають руки на талії, а чоловіки – на стегнах. А я йому: «Я ось так підтискаю плечі, поправляю вії».
– Як батьки ставляться до популярності? Ваша колега Віталіна Біблів розповідала нам, що її мама збирає всі журнали з інтерв’ю доньки.
Мама раніше теж збирала все про мою діяльність – статті, театральні брошури. Вирізала, складала в папку. Зараз уже не так: вийшло інтерв’ю – купила журнал, прочитала, все. Без фанатизму. Може, тому що я до всього цього ставлюся дуже спокійно. Коли просять автограф, ніяковію, відчуваю незручність, хоча впізнають навіть у масці й окулярах (сміється). Але батьки мене не сприймають як якусь іншу Віру, ні. Хоча, думаю, їм приємна увага до моєї діяльності.
– Як провели місяці вимушеної ізоляції?
Коли почалася пандемія, на знімальному майданчику почали говорити про те, що треба готуватися до труднощів. В один зі знімальних днів я відправила дітей у Шепетівку до своїх батьків на весняні канікули. Вирішила, що так буде краще: маленьке місто, квартира батьків на другому поверсі, з вікна видно двір. Діти зможуть багато гуляти і менше відчуватимуть ізоляцію. Я посадила їх в останній потяг, який ішов у тому напрямку, наступного дня все сполучення закрили. Як і «заморозили» одночасно всі зйомки – три моїх проєкти. Вийшло, я опинилася ізольованою і від роботи, і від дітей. Це стало єдиною складністю. В іншому не відчула жодного дискомфорту. Я переглянула безліч фільмів і серіалів, багато читала. У мене нарешті з’явилася можливість зупинити нескінченний потік думок і подумати про все спокійно. Я полюбила свій ранок – він став неспішним, можна було спокійно насолоджуватися кавою! Моє спілкування із зовнішнім світом було дуже обмеженим – мало кому дзвонила, тільки кілька разів на день дітям. Я насолоджувалася штилем. Така можливість відновитися, прислухатися до себе – це прекрасно. Я вмію бути щасливою! Переробила купу корисних справ, на які не вистачало вільного часу. За натурою я «єнот-полоскун» – люблю нескінченно наводити лад у домі. Вкотре перемила і перетерла все на світі. Повільно, в задоволення. Хоча в якийсь момент здавалося, що викину драбину зі свого тридцятого поверху! А потім дивлюся: і тут ще можна потерти, і ось це зробити (сміється).
Єдине, що мене мучило, – туга за дітьми. А виїхати до них не було жодної можливості – транспорт не ходив, а машини в мене немає. Мій брат зайнявся цим питанням. І в підсумку я потрапила до батьків і дітей у Шепетівку. Там затрималася ще на місяць – і це теж був прекрасний час. Щоправда, трохи порушило нашу внутрішню гармонію дистанційне навчання. Як більшість батьків цієї весни, я і телефон жбурляла, і виходила з себе, і плакала. Я людина, яка досі пише листи від руки, не дружу з технологіями. Щиро хочу все це зрозуміти, але мій мозок влаштований якось по-іншому. Але доводилося розбиратися в налаштуванні всієї системи для дистанційного навчання.
– Про 13-річну доньку Вару ви розповідаєте в інтерв’ю, що «може і грубити, огризатися, але при цьому дуже чуйна і добра». Як справляєтеся?
Я часто кажу доньці: не знаю, що таке бути мамою підлітка, тому щодня вчуся бути твоєю мамою. У мене з’являється багато запитань, читаю спеціальну літературу, слухаю лекції з виховання, відвідую психолога. І коли розумію, чому дитина поводиться так, а не інакше, мені легше приймати її поведінку. Буває, від безсилля зриваюся. Потім вибачаюся, знову знаходжу сил пояснювати. А буває, і не знаходжу потрібних слів, і плачу разом із нею. Розповідаю їй про себе в її віці, ділюся своїми переживаннями, намагаючись викликати тим самим відповідну відвертість. Я завжди з нею чесна і відкрита, знаю всіх її друзів. Знайома з хлопцем, з яким вона зараз зустрічається. Він трохи старший за Варі. Переговорила з ним, мені стало трохи спокійніше після його слів: «Я ставлюся до Вари з великою повагою. Можете за нас не хвилюватися».
– Яка ви мама для сина Прохора?
Якщо з Варею я вчуся бути мамою, то з Прошею це – вже повторення. Хоча, звісно, є відмінності – діти різностатеві, і характери в них різні. Варя трохи колюча зараз, зайвий раз не обіймеш. Щоправда, іноді здається: «Гаразд, потискай мене, тільки не лоскотатися!» Із сином же я купаюся в ласці й ніжності. Це так зворушливо! Проходячи повз, обов’язково мене чмокне. Але, звісно, час не зупинити – наш хлопець теж дорослішає. Хоча коли кажу йому «ось через рік-два теж не захочеш із мамою обійматися», відповідає: «Ніколи такого не буде! У нас хоч групи крові різні, але серце – одне на двох». І якщо він раптом вимовляє під час розмови телефоном «Тук-тук», я маю одразу підхопити: «Тук-тук, тук-тук!». Це означає, що ми перестукуємося серцями. У нас із дітьми є своя «пташина мова», яка зрозуміла тільки нам трьом. Приміром, варто комусь сказати пафосно: «Любов!», той, хто поруч, одразу продовжить: «Хвилює кров»! (сміється)
– Цього року ваша Варя стала чемпіонкою Києва з боксу. Чому саме цей вид спорту, який вважається чоловічим?
Ніколи не могла навіть припустити про таке її захоплення! Вона з раннього дитинства любила коней, захоплювалася верховою їздою… За часів своєї юності я сім років займалася танцями і була впевнена, що доньці у спадок перейде цей мій талант. Але ні! Спрацювали гени її батька – свого часу він став чемпіоном України з боксу. Коли Варя сказала, що теж хоче цим займатися, Саша мене заспокоював: «Я тебе прошу! Два-три тренування, замориться присідати і бігати, отримає кілька разів по обличчю – і кине». Ніхто не думав, що це переросте в таке серйозне захоплення. У неї дуже хороший тренер Дмитро Бутунець! Він каже: комусь для результату треба багато працювати, а комусь дано від природи. Ось у Варі, за його словами, талант до цього виду спорту. Звісно, непросто спостерігати, коли твоїй дитині перебинтовують руки, одягають рукавички, шолом, вставляють капу… У фінальному поєдинку першості Києва Варі довелося битися в рингу зі своєю одноклубницею. З етичних міркувань тренер не мав права стояти в жодному з кутів. З її суперницею стояли хлопці з їхнього клубу, секундантом же Варвари був її батько. Навіть не можу уявити, що творилося в душі в Олександра! Бій не дійшов до кінця, Варя перемогла технічним нокдауном. Я була присутня на цьому поєдинку. Увесь бій мені здавалося, що не відчуваю свого тіла, так все оніміло від переживань. А Прохор п’ять років займався дзюдо. Олександр довго водив його на різні секції, щоб визначився. І Прохор обрав цей вид спорту. Він фізично дуже виріс на тренуваннях – у нього чудова атлетична фігура, завзятістю домігся багато чого – займав у змаганнях призові місця. Але в якийсь момент кинув! Я дуже шкодувала про це, адже спорт для хлопця дуже важливий. А потім у нього з’явилося нове захоплення – трюковий самокат. Пізніше він захотів трюковий велосипед, і ми з Сашком зробили йому подарунок на день народження. Тренується поки що по Інтернету, напрацьовує техніку. Але яка іронія природи: ось наскільки Варя добре боксує, настільки Проша круто танцює!
– Батьки так само виховували вас, як ви – своїх дітей?
У мене було дуже щасливе дитинство! Тато, мама, брат Сергій. Звісно, з Сергієм батько був суворим. Але все ж таки ми обласкані батьками діти. Часто вечорами всією сім’єю грали в настільні ігри, танцювали, дивилися фігурне катання. Багато сміялися. Пам’ятаю, я була начебто в сьомому класі, тато приніс додому аркуш ДСП, накреслив на ньому тушшю схему – і в нас з’явилася нова гра в кубики, яка жива досі. Мої діти в неї грають! І я, коли приїжджаю до батьків, теж граю з ними. А як ми їздили у відпустку з України до Сибіру! Чотири доби в тісному купе, і нам було добре одне з одним – граємо, розмовляємо, жартуємо. Часто згадую такі моменти з дитинства – почуття любові дуже гріє. Тепер це моя модель стосунків із дітьми.
– Разом з Олександром Кобзарем ви грали подружжя в комедії «Скажене весілля», а також у її продовженні. Як вам такий досвід?
А це не перший наш досвід такого роду! Ми вже грали чоловіка і дружину раніше у фільмі «Я тебе ніколи не забуду». У Саші була одна з головних ролей. Вдома заговорили про зйомки. Я кажу, що в мене якийсь один день у цьому проекті такого-то числа. У нього, виявилося, теж. Зраділи: будемо їхати разом. Ранній ранок, читаємо в машині кожен свій текст. Він каже: «Ти граєш Зіну? А в мене за сценарієм дружину так звуть». Почали переглядати роздруківки текстів, і виявляється, ми граємо подружжя. Це була цікава робота, добре прописана. Ми грали своїх героїв у молодості, потім – у старості. Коли добре і близько знаєш людину, робота йде легко. Але не завжди.
Фото: facebook Віри Кобзар
