Стиль чи діагноз?
У минулі століття, задовго до появи цифрових камер, до якості зору художників висували найжорсткіші вимоги. Живописець мав бачити ідеально, щоб точно передавати на полотні найдрібніші деталі портретів і пейзажів. Але часи змінювалися, на зміну граничній точності в живописі прийшла епоха імпресіонізму, яка допускала розмитість форм, гру уяви, гротескність, передачу радше настрою, ніж суті предметів.
Утім, деякі художні критики XIX століття розглядали нову хвилю в живописі винятково у світлі дефектів зору її творців і бурчали з приводу приходу в мистецтво підсліпуватих художників. Можливо, в їхніх словах була частка істини. Відомо, що багато короткозорих майстрів відмовлялися виправляти свій недолік. Ані Сезанн, ані Ренуар, які мають короткозорість, ніколи не носили окулярів. А останній мав звичку відходити від картини, щоб судити про враження від розмитих форм.
Австралійський нейрохірург Ноель Ден у своєму дослідженні дійшов висновку, що роботи відомих імпресіоністів Моне, Ренуара, Дега, Сезанна, Піссарро, Матісса та Родена об’єднує сприйняття світу у світлі власної короткозорості. Саме проблемами із зором дослідник пояснює схильність імпресіоністів до певних кольорів, наприклад червоного, до м’якості ліній, відсутності деталей, тремтячих відтінків. Сміливу заяву нейрохірурга тут же освистали знавці мистецтва. І все ж певний зв’язок між роботами деяких художників і особливостями їхнього зору, безсумнівно, існує.
Кольорові галюцинації Клода Моне
Діагноз “двостороння катаракта” відомому французькому імпресіоністу Клоду Моне поставили в 71 рік.
– При катаракті кришталево прозорий кришталик поступово каламутніє, погіршується зір, наче очі застилає целофанова плівка або запітніле скло, – пояснює Андрій Сергієнко, професор, засновник медичного центру “Офтальмологічна клініка професора Сергієнка”. – З часом людина втрачає здатність бачити холодні тони. За картинами Моне можна простежити, як прогресувала його хвороба, – блакитні, сині фарби на його полотнах поступово витісняються жовтими і коричневими. Саме в такій палітрі бачить світ хворий на катаракту.
Візуально розвиток діагнозу Моне демонструють дві його картини – “Японський місток” у садку Живерні. Різниця між написанням обох картин становить приблизно 20 років. Один і той самий пейзаж за цей період катаракта змінила до невпізнання. У 1899-му на картині вимальована кожна деталь, через двадцять років вона виглядає жовтою і розмитою. “Я вже не бачу з тією ж яскравістю кольору, – нарікає у своєму щоденнику Клод Моне. – Червоний виглядає брудним, рожевий – тьмяним”. Але Моне не здавався хворобі: “Я малюватиму навіть сліпим, як і Бетховен, який складав музику, будучи абсолютно глухим”. Не в силах розрізняти деталі, художник збільшував формат полотен. У виборі фарб він уже покладався виключно на їхні назви, які читав на етикетках, а потім запам’ятовував точне розташування тюбиків на палітрі. Майстер розумів, що його картини виходили надто темними, адже прогресуюча катаракта унеможливлювала відрізнити блакитний колір від чорного, тому багато зі своїх полотен він просто знищував.
У 1923-му після невдалої операції на лівому оці у Клода Моне розвинулася вторинна катаракта. Щоб поліпшити зір хоча б на кілька годин, він приймав спеціальні ліки, що розширюють зіниці. На той час художник скаржився, що праве око, уражене хворобою, бачить усе в жовтих тонах, тоді як проопероване ліве сприймає світ у насиченому блакитному. Він так і писав свої картини, прикриваючи то одне, то друге око. На останніх полотнах художника форма зникає зовсім. Моне підходить до кордонів абстракції: “Сюжет для мене вторинний. Те, що я хочу відтворити, це зв’язок між мною та об’єктом”.
Жовта нота Вінсента Ван Гога
Ще один художник, відомий своєю хворобливою пристрастю до жовтого кольору, – Вінсент Ван Гог. На його “нічних і вечірніх” полотнах зорі та місяць зображені в золотих ореолах, денні пейзажі пронизані сонячним світлом, у ньому купаються жовті кучері дерев, руді голівки соняшників. Навіть у картинах, сюжет яких обмежений простором приміщення, переважає тепле світло ламп.
Пристрастю художника до цього кольору впритул зайнявся вчений Каліфорнійського університету Пол Вольф і зробив сенсаційну заяву: свято жовтого на картинах Ван Гога пов’язане з його хворобою. Точніше – з препаратами, якими його лікували.
У другій половині життя великий Ван Гог страждав на безсоння, запаморочення і епілептичні напади. Після нападів він відчував страшну слабкість і ниючі болі за грудиною. Близький друг і лікар художника доктор Поль Фердинанд Гаше в благому пориві полегшити страждання товариша давав йому щедрі дози дигіталісу, в основу якого входить трава наперстянка. Цю отруйну лікарську рослину здавна називали травою-квіткообманом. У середині XX століття вчені довели, що передозування дигіталісу викликає колірні аномалії: жовтий колір у сприйнятті світу набуває дивовижної емоційної сили. Пол Вольф зробив висновок про те, що багаторічна дружба з наперстянкою зробила Ван Гога хворим на ксантопсію – недугу, за якої навколишній світ бачиться переважно в жовтих тонах.
Утім, щодо витоків “жовтих настроїв” Ван Гога є й інша версія. Крім фарб і палітри був у художника ще одне захоплення – абсент. Сьогодні достеменно відомо, що алкалоїди полину, що входить до складу цього напою, втричі посилюють сприйняття жовтого кольору. У листі до свого брата, який картав його за зловживання абсентом, Ван Гог писав: “Я дійсно потребую цього, щоб досягти найвищої жовтої ноти”.
Криві дзеркала Ель Греко
Картини відомого іспанського художника XVI-XVII століть Ель Греко важко сплутати з іншими. Химерно витягнуті обличчя, тіла і будови на його полотнах одні приписують особливості стилю, інші (і насамперед лікарі-офтальмологи) – астигматизму, тобто хворобі очей, яка спотворює зображення, подібно до кривих дзеркал у кімнаті сміху. Крім астигматизму Ель Греко постфактум ставлять діагноз “міопія” – до 10 діоптрій. Було б кумедно, якби справи йшли саме так, адже серед знавців живопису існує ще одна думка: ніби моду на стрункість і худорлявість ввів саме Ель Греко. “Кучеряві” фігури субтильних жінок з його полотен різко контрастували з образами пишнотілих красунь його сучасника Рубенса. Невже смаки в суспільстві на цілі століття змінив талант художника, замішаний на дефекті зору?
– У людей з астигматизмом змінена форма рогівки та кришталика, – пояснює Андрій Сергієнко. – Замість того, щоб виглядати, як куля для гри в більярд, кришталик витягнутий. Промені світла, проходячи через нього в різних місцях, долають неоднакові відстані, перш ніж сфокусуватися на сітківці. У результаті щось буде видно відмінно, а щось – спотворено. Картини Ель Греко схожі на бачення навколишніх предметів людиною з астигматизмом. Якби офтальмологи XVII століття мали сучасні знання, ситуацію можна було б виправити за 10 хвилин, скорегувавши зір художника спеціальними опукло-увігнутими лінзами. Але, на щастя, час іде своєю чергою. Адже тоді світ не побачив би багатьох геніальних картин. І не тільки пензля Ель Греко.
