Який вигляд має робота фармацевта в далеких країнах світу? Пропонуємо познайомитися з умовами праці своїх колег у Японії, республіці Гаїті та Монголії.
Японія: мінімальний контакт із відвідувачем
Як не парадоксально звучить, але в Японії дефіцит провізорів і фармацевтів. Можливо, не всі готові вчитися довгих шість років і обов’язково за цей час – практикуватися в аптеці та клініці. Суворі умови роботи фармацевта продиктовані здебільшого тим, що більшість аптек тут госпітальні або внутрішньолікарняні, і практично всі препарати відпускають суворо за рецептом.
У вільному продажу можуть бути жарознижувальні засоби, мазі з НПЗЗ, лікувальна косметика, очні та назальні краплі, деякі інші товари. Усе це представлено разом із цінами на вітринах. Якщо покупцеві потрібно щось із цієї категорії, завдання провізора – пояснити, що для якої ситуації краще купити і як використовувати. При цьому першостольник зобов’язаний посміхатися і спілкуватися тільки японською.
Якщо ж відвідувач цікавиться рецептурною групою (таких препаратів тут переважна більшість: від антибіотиків і гіпотензивних засобів до антидепресантів), то необхідно його ввічливо перенаправити до лікаря: навіть розповісти щось про такий товар не можна. На запитання про ціну – теж ввічлива відмова. І жодних переговорів! Спочатку – візит до лікаря, а потім – в аптеку.
На практиці відпуск ліків має такий вигляд: після прийому лікаря пацієнт іде в реєстратуру лікарні, оплачує вартість візиту і пред’являє призначення. Більшість ліків за рецептами входять до медичної страховки, тож у касу треба внести лише 30% реальної вартості.
Рецепт негайно передають в аптеку, щоб провізор збирав замовлення. А пацієнту разом із чеком вручають номерок. Коли на електронному табло з’являється вказане число, він підходить до першого столу і отримує все, що прописано, в пакеті зі своїм ім’ям і прізвищем, а також з інструкціями щодо застосування.
У більшості аптек провізор за бажанням клієнта видає маленький буклет, у якому зручно вести персональний облік усіх призначень лікаря. При кожній покупці за рецептом першостольник наклеює в цю книжечку стікер. Виходить історія хвороби та перелік прийнятих препаратів, з якими може ознайомитися лікар або фармацевт у майбутньому. У такому буклеті, крім особистих даних, є графа, в якій пацієнт вказує, чи бажає він користуватися генериками. На кожного пацієнта в аптеці заведені персональні файли, а з лікарями в разі потреби фармацевти зв’язуються блискавично по Skype.
В Японії частину медичних виробів можуть видавати умовно безкоштовно. Наприклад, шприц-ручки для інсуліну надають нужденним у безстрокову оренду. Якщо ж пацієнт – іноземець, то він має повернути прилад при виїзді з країни.
Фармацевти в Японії, крім безпосереднього відпуску ліків, мають додаткове санітарне навантаження в… середніх школах. Їхнє завдання – стежити за чистотою води, повітря і туалетів, а також за освітленням і рівнем шуму в класах, проводити з учнями бесіди про профілактику хвороб і ліки. Нерідко таку роботу виконує за сумісництвом фармацевт аптеки, що знаходиться неподалік від школи.
Багато обов’язків у японського фармацевта, чи не так? А ось заробітна плата при цьому, за місцевими мірками, не така вже й висока: у середньому еквівалент 45-60 тис. доларів США. Звичайний перукар у японському салоні краси заробляє приблизно 65 тис. доларів і більше.
Республіка Гаїті: тазик ліків і міцні ноги
Це все, що потрібно, щоб вести відпуск ліків на Гаїті. Купувати таблетки і мазі у вуличних рознощиків тут норма. Стаціонарні аптеки зустрічаються рідко, і такі вуличні “профілакторії” є основним джерелом медичної допомоги для місцевих жителів. Цей вид діяльності в Республіці Гаїті заборонений законом, але торговців це рідко зупиняє. До того ж у країні практично відсутній контроль за фармацевтичною галуззю.
На вулицях можна купити все що завгодно – від підроблених фармбестселерів для чоловічої потенції до протипухлинних засобів. Більшість ліків у тазиках – китайські генерики або протерміновані пігулки із сусідньої Домініканської Республіки. Тож успіх лікування пацієнта і навіть збереження його життя залежать від компетентності та доброчесності продавця ліків.
Останній, до речі, за сумісництвом виступає ще й лікарем. У довірчій бесіді, без обстежень і аналізів, він визначає захворювання і призначає курс лікування з того, що є в арсеналі його переносної аптеки.
Ножиці – необхідний атрибут кожного продавця, тому що клієнтам часто потрібні кілька таблеток, а ніяк не упаковка. Проте вуличним фармацевтам остров’яни довіряють. І неодмінно знаходять “свого” аптекаря. Як? Та за розфарбуванням! Вважається, що ідеальна “вітрина” та, де пігулки розміщені строго за кольором і вишикувані високою башточкою. Що стрункіші кольорові ряди і міцніша “споруда”, то компетентніший “фармацевт”. Звісно ж, кожен торговець ліками вкладає капітал у придбання найкращого відра чи тазика і годинами збирає “мозаїку” з блістерів.
Монголія: піти в аптеку за ін’єкцією
Фармацевт – мабуть, найбільш затребувана спеціальність у Монголії. Наразі в країні з населенням 3,2 млн осіб налічується близько 900 дипломованих провізорів і понад 1,5 тис. асистентів фармацевтів (фахівців із середньою спеціальною освітою).
Щоб працювати в аптеці, необхідно не лише здобути відповідну освіту в одному з чотирьох фармацевтичних коледжів країни, а й три роки попрактикуватися як асистент. Утім, незважаючи на такі вимоги, професійний рівень більшості монгольських аптекарів залишає бажати кращого. Прийнято вважати, що причиною всьому є доволі невисокі зарплати: 200-400 доларів на місяць – недостатня мотивація до якісної роботи за першим столом.
Незважаючи на те, що в Монголії найнижчий показник щільності населення – 1,8 людини на один квадратний кілометр, аптеки розташовані нераціонально і непропорційно. З 900 аптек країни понад 600 розташовані в столиці, Улан-Баторі. З них ліцензії на продаж ліків за соціальною страховкою мають тільки 102.
З відпуском рецептурних засобів тут теж не все гладко. Багато ліків, зокрема антибіотики, безконтрольно використовують навіть у вигляді ін’єкцій: пацієнти просять аптекарів робити їм уколи, незважаючи на підвищений ризик внесення інфекції.
За даними ВООЗ, Монголія – найбільш “ін’єкційна” країна: тут роблять у середньому 13 уколів на рік на людину. Фахівці пояснюють це наслідками тривалого періоду радянського впливу. У роки становлення монгольської медицини й активної допомоги СРСР у боротьбі з безліччю найрізноманітніших захворювань, включно з небезпечними інфекціями, переважним методом лікування було використання сильнодіючих ліків в ін’єкційній формі, і населення звикло до такої медичної допомоги.
Тепер фахівці докладають зусиль, щоб привчити людей до більш раціональних методів лікування і не вдаватися до ін’єкцій без нагальної потреби. Звичайно ж, особливі приписи отримують і першостольники. Утім, багато хто досі не може відмовити своїм клієнтам і таки… робить уколи.
