Час цирульників
Амбруаз Паре народився 1516 року в сім’ї небагатого ремісника, який займався виготовленням скринь. Батько влаштував хлопчика підмайстром до цирульника. У ті часи ця професія вважалася престижною і навіть “аристократичною”. По-перше, цирульники були вхожі в домівки найвисокопоставленіших персон, а по-друге, “панове цирульники” попутно займалися хірургією. Так звані “короткостатеві” хірурги, які носили одяг з короткими статями, відчиняли кров і видаляли зуби, а “довгостатевим” було дозволено займатися складними операціями. І все це паралельно з основною професією – цирульництвом.
Лікарями в ті часи вважалися лише фахівці з внутрішніх хвороб, тобто, говорячи сучасною мовою, терапевти. Саме вони навчалися на медичних факультетах університетів і виходили звідти, як то кажуть, дипломованими фахівцями. Але у “цирульників” були свої незаперечні переваги: саме вони були для високопоставлених панів приємними співрозмовниками і довіреними особами, як у “Севільському цирульнику” Бомарше.
Мистецтво перев’язувати рани
Але повернемося до юного Амбруаза Паре. Спочатку він практикував у паризькій лікарні Готель-Д’є, а потім вирушив як військовий цирульник-хірург в Італійський похід. Незважаючи на романтику лицарських плюмажів і прапорів, що гордо майоріли, середньовічна війна була страшною. Допомога пораненим не вважалася обов’язковою: людину, що стікала кров’ю, могли залишити на полі бою, а якщо й лікували, то такими варварськими засобами, що зараз викликають тільки тремтіння. Наприклад, вогнепальні рани заливали киплячою олією, щоб інфекція не проникла в кров і не сталося загального зараження. Перед наметами військових хірургів горіло багаття і висів казанок із киплячою олією, але олії не завжди вистачало.
Одного разу олії забракло пораненим, яких лікував Амбруаз Паре… Він вийшов із становища – наклав на вогнепальні рани так званий холодний бальзам: змішав яєчний жовток із рожевою та терпантиновою олією. А на ранок виявив, що холодний бальзам подіяв краще, ніж кипляча олія, і інфекція не пішла в кров. З цього моменту французький хірург здобув європейську славу.
Уперше в історії хірургії Паре зробив вичленування ліктьового суглоба. І провів цю нечувану за складністю операцію у військово-польових умовах. А потім, використовуючи дворічний військовий хірургічний досвід, видав книжку про лікування вогнепальних ран, де категорично повстав проти застосування киплячої олії. Саме завдяки Амбруазу Парі в хід пішли так звані холодні перев’язки, які допомагали пораненим швидко одужати. Однак, чуючи хвалу на свою адресу, метр полюбляв казати: “Я тільки перев’язую рани, але лікує їх Бог”.
Рятівна нитка
Перу Амбруаза Паре належать наукові праці з фізіології, анатомії і навіть внутрішніх хвороб. Але головним досягненням батька французької хірургії вважається застосування перев’язки кровоносних судин під час операції.
У той час хірурги вміли призупиняти лише невеликі кровотечі: притискали до рани губку або шматок полотна, просоченого яким-небудь бальзамом. Але за сильної кровотечі, і особливо під час ампутацій, ці методи не допомагали. Хірурги помітили, що при високій температурі кров згортається, і стали застосовувати при операціях розпечені до червоного ножі, а пізніше припікали рани спеціальним інструментом. Але і це не завжди допомагало, поранений помирав від втрати крові.
Що ж робив Амбруаз Паре? Він надрізав шкіру трохи вище від місця операції, оголював великі кровоносні судини і перев’язував їх ниткою. Дрібні кровоносні судини Паре підв’язував під час самої операції. “Нитка Амбруза Паре”, подібно до нитки Аріадни, увійшла в історію.
Королівський хірург
1552 року Амбруаз Паре став королівським хірургом: поступив на службу до Генріха II Валуа. Відтоді він лікував його дітей, увічнених у романах Александра Дюма, – Карла IX, Генріха III, ну і, звичайно ж, прекрасну королеву Марго Валуа. До речі, вона вважалася ученицею метра Паре і славилася своїм мистецтвом обробляти рани. У романі Дюма описано випадок, як під час Варфоломіївської ночі в покої Марго увірвався дворянин-гугенот, що стікав кров’ю, і королева зуміла зупинити кровотечу, обробити його рани без допомоги метра Паре.
Де ж був під час Варфоломіївської ночі сам метр Амбруаз Паре, теж протестант за віросповіданням? Король Карл IX врятував йому життя, сховавши у власних покоях. Він замкнув хірурга в гардеробній кімнаті й не випускав до ранку, поки не закінчилася різанина. Паре чув дзвін, пронизливі крики вмираючих, стогони поранених, але вперше в житті не міг нікому допомогти. Католики вбивали гугенотів, і вціліли в цю ніч зовсім небагато протестантів.
Протези від Паре
Що ж було далі з Амбруазом Паре? Він став доктором медицини, автором десяти книг з хірургії, а також трактатів про боротьбу з чумою, вітряною віспою. Першим описав перелом шийки стегна і вивчив техніку ампутації, запропонував застосовувати замість ампутованих кінцівок протези. До кінця життя метр настільки досяг успіху в мистецтві протезування, що вирішив відтворити людську руку. Він досконально вивчив анатомію кисті і спорудив руку, кожен палець якої ворушився окремо, приводимий у дію системою шестерень і важелів. А для писаря, якому ампутували кисть, він виготовив протез зі спеціальним тримачем для пера.
1573 року Амбруаз Паре опублікував працю всього свого життя “Дві книги про хірургію”. Як і попередній науковий шедевр метра (книга “Метод лікування ран”), новий твір був написаний французькою, а не латиною – офіційною мовою науки і церкви. Багато колег Паре були обурені: як, цей недобитий гугенот знову порушив правила пристойності й не спромігся перекласти свою працю латиною?! Проте, серед справжніх учених “Дві книги про хірургію” мали величезний успіх. Вони не втратили своєї наукової цінності й понині. Втім, сучасні лікарі і без них багато чим зобов’язані метру Паре. Він був одним із небагатьох гуманістів своєї жорстокої, кривавої епохи. Цей гуманізм і став основою його величі.
