У добі телеведучої Наталії Мосейчук явно більше 24 годин. Інакше, як би вона все встигала – вести вечірні випуски ТСН, щочетверга дискутувати з політиками в проекті «Право на владу», а ще бути куратором соціальних проектів. Приміром, разом з такими небайдужими, як сама, відкривати для тяжкохворих дітей школи при лікарнях. Деякі пацієнти живуть там роками і відстають у навчанні від однолітків. Але тепер мають можливість вчитися.
– Наталю, скільки вже таких шкіл?
В Києві працює три – два класи в Охматдиті, один – у відділенні для ВІЛ-інфікованих дітей. Вже ходять вчителі, але ще немає приміщення в хмельницькій лікарні. Зараз виділяється клас у Житомирі, облрада обіцяє проголосувати, сказали, що це хороша справа. Стоїть питання, де брати гроші на зарплату вчителям. Якщо допоможе держава, то педагоги при лікарнях будуть отримувати зарплатню навіть з підвищеним тарифним відсотком, як за роботу в особливих умовах. У кращому становищі знаходяться наші викладачі в Охматдиті, їх фінансує американська Асоціація гінекологів.
До нас звертаються небайдужі вчителі з різних міст: хочемо таке мати в себе. Як почати? Ми свого часу теж тикалися носами. Йшли до бізнесу, в одного попросиш фарби, в іншого – матеріал для підлоги. Потім обов’язково звітували, щоб не думали, що це як горезвісна «лікарня майбутнього». До речі, люди часто згадують і дорікають тією лікарнею. Коли є такий факап, то важко працювати на цьому полі. Люди підозрюють, що все може так саме негарно закінчитися. Кожного разу, коли пишу пост про наші досягнення, звертаюся і до тих, хто не вірив: ось, ми зробили.
«Все робилося з великою любов’ю»
– Яка школа давалася найважче?
Мабуть, перша. Ми ще мало знали, куди бігти, до кого звертатися, як правильно оформляти необхідні документи. Але все робилося з великою любов’ю. Кімната для навчання не виглядає, як шкільний клас, це ніби місце релаксу. В інших проектах не менше любові, але вже більше технологій, бо ми вже мали досвід. Парти, які регулюються під зріст дитини. Замість крейдової дошки – інтерактивна, куточок для тих, хто не любить сидіти за партами. Одним словом, все за останніми технологіями.
А які незвичайні вчителі приходять! По четвергах, приміром, читають лекції викладачі академії поліції. Недавно робили з дітьми курчат-поліцейських з ниток, кептарики на них одягали. А уроки біології проходили на власному городику на території Охматдиту. За хірургічним відділенням було занедбане місце – радянська гойдалка, грибочок і стара перекладина для занять спортом. І хащі вище голови. Наші вчителі з волонтерами все повикорчовували, розбили город. Повиростало все – від кабачків до кавунів. Передавали на кухню, а частину навіть відвезли до будинку літніх людей. А зараз плануємо ще одну цікавинку. Наші партнери побували в Ізраїлі, де дивилися, як там влаштовані школи при лікарнях. Дуже сподобався автомобільний комплекс, де навчають правил дорожнього руху в умовах, наближених до дійсності. У нас також будуть світлофори, а зараз думаємо, де дістати кілька скутерів та електрокар, нехай навіть старенький. Йде зима, дітей потрібно звозити з відділень. Думаю, знайдемо, бо з партнерами нам щастить.
«Іноді мені здається, що викладаюся не на сто відсотків«
– До слова, ви дуже спокійно реагуєте на крики «зрада»…
Ну, я що: нам своє робити. Як кажуть, на кожного рота не приставиш ворота. Справді, тоді певні особи негарно вчинили з «лікарнею майбутнього», но яке я маю до них відношення? В мене своє ім’я, за мною стоїть колектив. І до того ж у мене «зрада» кричать не тільки з приводу цього проекту, а, приміром, кожного четверга… Після випусків ТСН чую невдоволене: «Чому так багато негативу?» Тому що ми так зараз живемо. Будемо краще, завдяки зокрема й нашим соціальним проектам, переважатиме інша картинка в новинах. Радує, що дуже багато людей зараз беруться робити якісь цікаві речі.
– Наталю, як ви так багато встигаєте? От зараз друга половина дня, а як пройшла перша?
– Чесно вам скажу, нічого не встигаю! Встаю вранці, читаю пошту. Як правило, багато листів від батьків: рятуйте дитину. Такий діагноз, такий діагноз… У мене завжди страх, що забуду комусь відповісти або переслати прохання до редактора рубрики «ТСН-допомога». Повідповідала, а чоловік вже підрикує: «Мама, ти з усіма дітьми, тільки не з своїм!» Докоряє нерідко дуже сильно. Беру меншого Матвія, йдемо на вулицю. Там відписую на повідомлення по телефону, поглядаючи на балкон, чи чоловік не дивиться. Потім починається звичайний робочий день. Роботи багато. Іноді мені здається, що викладаюся не на сто відсотків. Такий собі комплекс відмінниці!
– Ви мама двох синів. Коли дивишся на ваші фото в пресі з молодшим, видно, що між вами неймовірний зв’язок.
У мене таке враження, що він ще не народився, – досі в мене в животі. Ми наче пуповиною зв’язані. Причому з чоловіком у нього так само – дуже близькі стосунки. З старшим Антошою інша історія. Він народився, коли ми жили в достатньо скрутних обставинах, – тільки-но приїхали в Київ, ставали на ноги. Він з нами багато пройшов… І я по ньому пройшла… Своїми нервами, амбіціями, претензіями. Чесно признаюся: перед старшим сином сильно завинила. Йому не дісталося стільки любові, як молодшому. Він чув частіше: «Антоша, ти повинен!» «Давай, вивчай англійську! Давай ще німецьку і польську!» Моя мама мене зупиняла, але я її мало слухала. А Матвій росте, як трава придорожна! Безтурботне дитинство – футбол, теніс…
– Ваш старший син зараз вчиться у Відні. Як переживаєте розлуку з ним?
Погано! Він мені постійно шле фотографії, відео. Приміром, як готує. Ми купили йому мультиварку за день до від’їзду, я не встигла показати, як нею користуватися. Сказала: «Треба буде, набереш мене і ми з тобою спечемо шарлотку». Він дуже любить солодке. Чоловік радив: «У магазині солодощі дуже недешеві, а так купиш борошно, яйця, цукор і яблука та й зекономиш». І що ви думаєте? Син пече тортики через день! Ще дуже любить тушковану картоплю, щоправда, дивлюся в тій мультиварці у нього чого тільки нема – кукурудза, яблука. Кажу: «Воно ж скисне!» А він: «Мама, не встигне – це така смакота!» Питаю: «А де м’ясо?» Він: «Дорого!» Дитина сильно подорослішала за кілька місяців. Хліб купує в одному супермаркеті, а потім іде в інший, щоб придбати десяток яєць, бо там дешевше.
– Перехідний вік сина як пережили?
Антоша був дуже норовливий: «Хочу, щоб було так і ніяк інакше!» Без пояснень. Дуже виручав чоловік. Якщо спалахували конфлікти, ставав між нами. Всяке бувало. Згадую момент, коли син взяв паспорт і заявив, що віднесе в той виш, з якого прийшло повідомлення, що його беруть на бюджет. А ми з чоловіком дуже хотіли, щоб він вчився в Національному економічному університеті. І звідти також прийшло запрошення… Виникла баталія, він паспорт не віддавав, у мене нерви просто здавали, і чоловік тоді сказав: «Посунься!» Зараз з сином, коли задуємо цю історію, просто не віримо, що то були ми… Мені тоді здавалося, що він повинен жити так, як правильно по-моєму. Полетіти з тієї смуги, з якої я вважаю за потрібне. Тому мені й дісталося… Нещодавно дала собі слово: буду старатися зробити все, щоб йому надалі легше жилося, бо своє вже виковтав.
– Мама вмовляла вас не бути суворою з сином, але в вашому дитинстві також мала бути вимогливою – вона ж ваша перша вчителька.
Вона була моєю першою вчителькою, але мною не займалася — дуже рідко викликала до дошки. Вона вчила інших дітей. Хоча ми всі не були маминими. Закрите містечко, мій батько – військовий, дорослі завжди зайняті, а ми – купка горобців. Діти полка, виховувалися всім гарнізоном. Приглядали за нами дружини офіцерів. Але що ми могли поганого зробити? Ну, гралися в аптеку – лікували жуків. Абсолютно безпечні діти!
– У дитинстві вам довелося жити в різних містах і навіть країнах. Не було бажання проїхатися з батьками по місцях з минулого?
Коли я про це мріяла – не було грошей, а зараз, коли вони є, вже батьки не в тому стані. Ми якось з татом в Інтернеті розшукали місце, де було одне з наших військових містечок. Там зараз звичайний спальний район. А в Туркменістані, до речі, нічого не знайшли. Тільки лікарню, де я народилася.
– Як часто бачитесь з батьками, що мешкають зараз в Житомирі?
Ще донедавна раз в два місяці бувала там обов’язково. А в цьому телевізійному сезоні так багато роботи, що з візитами в гості зовсім погано. Нещодавно була в справах шкіл при лікарнях у Житомирі, забігла на 10 хвилин до батьків випити кави. Вони зрідка приїжджають: «Доця, ну що ми будемо заважати? Як полишимо квартиру?» Це вікове. Пам’ятаю, як мама запрошувала свою маму в гості, а та весь час також віднікувалася: «Я тільки виїду з села – хату на дошки розберуть!» Думаю, як мені буде ще плюс 20, так само буду говорити дітям: «Не хочу вам заважати».
«Можу давати кулінарні уроки з приготування їжі з нічого»
– Кажуть, що ви дуже гарно готуєте. Хто навчив?
Життя! В мами я не бралася за холодну воду. Тільки вчилася, більш нічого. І цим страшенно дратувала батька, який ввечері говорив з порога: «Так, де дівка? Чого не допомагає?» Мама: «Тихо, в неї завтра іспит!» І чула у відповідь: «Іспит? Її іспит – біля плити!» Але цей екзамен, поки жила з батьками, ніколи не здавала. А вийшла заміж – довелося. Можу давати кулінарні уроки з приготування їжі з нічого. Траплялося таке, що була тільки картопля, яку передавали батьки. Я знаю з цього овоча безліч страв! В Києві спершу нам доводилося дуже економити, відкладали буквально по долару на власне житло.
– Чи є у вашому помешканні місце для домашніх тварин?
Дуже хочу кокер-спанієля, але розумію, що з ним треба багато гуляти, а це час, якого в мене немає. Були рибки, але вони закінчилися, коли переїхали в нове житло. До речі, одна з жительок акваріуму – золота рибка – прожила в нас купу років. Всі помирали, а вона залишалася. Якось бачу: щось з нею не те, роздулася. Виявилося, застряв в роті камінчик. Взяла пінцет, зловила її в акваріумі. Вона слизька, вислизнула з рук, геп – на плитку. Камінчик випав, а вона жива! І прожила ще три роки. Ще два соми були дуже прикольні. Коли чоловік приходив з роботи, завжди думав, що вони його бачать, привітно реагують саме на його появу. Ілля з ними так ніжно розмовляв: «Мої ви рибки!» Це було дуже дивно чути, бо він не виглядає ззовні, як людина, яку можна отак просто розколоти на почуття.
«Це має бути вчитель, який, зруйнувавши систему, зможе побудувати щось нове»
– Наталю, ви є куратором ще однієї прекрасної ініціативи – конкурсу вчителів Global Teacher Prize Ukraine?
Так, ця премія вручається раз на рік в Арабських Еміратах. Це такий собі вчительський «Оскар». Ми приєдналися до цього конкурсу минулого року, започаткувавши свою національну версію. Тоді найкращим вчителем України став Паул Пшеничка, викладач фізики й астрономії з Чернівців – дали йому 100 тисяч гривень. Цьогоріч перемогу і 250 тисяч гривень отримав Олександр Жук, учитель інформатики із Запоріжжя.
– Яким повинен бути наш вчитель, щоб виграти головний приз в Дубаї – мільйон доларів?
Треба, щоб всередині нього було особливе начиння, щоб він по-іншому влаштовував свою роботу, навіть попри спротив. Це має бути вчитель, який, зруйнувавши систему, зможе побудувати щось нове. От, наприклад, Андреа Зафираку, яка перемогла в цьому році, викладає мистецтво в одному з бідних районів Лондона. Коли з нею знайомишся, розумієш, чого вибрали саме її. Маючи учнів з тридцяти країн, вона розмовляє з ними тридцятьма мовами. Унікальна людина! Шейхи є шейхи, в їхній присутності трошки губишся, але тільки не вона. Вона дуже просто з ним спілкувалася.
Довідка
- Народилася 30 травня 1973 року в Теджені (на той час – Туркменська РСР). Тато – військовий, мати – педагог. Разом з батьками та братом Олександром жила в Пархімі (Німеччина), в Веспремі та Естергомі (Угорщина).
- В 1990 році закінчила середню школу в місті Бердичів Житомирської області.
- У 1995 році – факультет іноземних мов Житомирського педагогічного університету.
- З 1993 року почала працювати журналістом і ведучою на Житомирському обласному телебаченні.
- У 1997 році вела інформаційно-розважальну програму «Ранкове рев’ю» на телеканалі «Інтер». Потім були новини на каналі «Ютар» та в телекомпанії «Експрес-інформ».
- З 2003-го – ведуча служби інформації «5 каналу». Автор і ведуча програми «VIP-жінка».
- У серпні 2006-го перейшла на канал «1+1» як ведуча ТСН.
- На початку жовтня 2016 року стала разом з Сергієм Івановим вести ток-шоу «Право на владу».
- Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття».
- У 2013 році отримала премію «Телетріумф».
- Разом з чоловіком виховує двох синів – Антона та Матвія.
