Мій інструктор з водіння – шовініст. Він вважає, що варто жінці наблизитися до водійського місця, як вона тут же стає блондинкою – незалежно від кольору волосся. «Я теж колись був брюнетом, – буркотливо повідомив він мені. – Посивів від щоденного стресу на роботі». Не знаю, скільки сивого волосся додало йому спілкування зі мною. Мене більше цікавить колір власної шевелюри… Бо стаття витрат на фарбу для волосся суттєво зросла після того, як я пішла в автошколу. Утім, про все по порядку…
Почалася ця історія з того, що мене замучив один і той самий сон. Ніби навколо вирує пожежа, чоловік непритомний, діти плачуть у машині, а я – безпорадна і нікчемна – не можу врятувати сім’ю від вогню. Бо не вмію водити. Коли такий кошмар наснився мені вдесяте, я вирішила, що це знак долі і записалася на курси водіння. «Чи не запізно надумала?» – запитав внутрішній голос. Я привела йому в приклад кореянку, яка отримала права у 80 років (щоправда, витративши на це 10 років і три тисячі доларів), і він (голос) заткнувся.
У нашій групі я була, скажімо так, найзрілішою. А тому найстараннішою і найпосидючішою. Досвід радянської школи, знаєте, незнищенний! Я методично вирішувала квитки, аналізувала навчальні ролики на YouTube, вивчала форуми – загалом, набиралася під зав’язку теорією. І з нетерпінням чекала практики.
Уява малювала ідилічну картину – мене привозять у спеціальне місце, що імітує дорогу, де я спокійно відпрацьовую всі маневри. Але інструктор сказав, що для кращого ефекту потрібно відразу «зануритися в гущу подій», тобто виїхати на трасу, повну машин. Бажано в годину пік…
Ну, о’кей, в гущу так в гущу!.. Я недбало кручу кермо однією рукою, картинно звісивши у вікно другу. Віртуозно об’їжджаю затори, хвацько ухиляюся від пішоходів, що зазівалися, і майстерно виконую «поліцейський розворот». А потім опускаю очі вниз і бачу свої ноги, що йдуть дорогою. Тобто всі ці маневри я проробляла, просто крокуючи пішки і тримаючи в руках кермо… Це була чергова варіація мого автосну.
Страх, паніка, переляк, жах, моторошність, трепет, острах – за два місяці навчання я відчула весь спектр цих почуттів. Втім, кайф теж відчувала – щоразу, коли інструктор говорив: «Ну все, урок закінчено». Ні, взагалі-то він хороша людина – просто професійно деформована. Коли через твої руки щодня проходять десятки людей, які не відрізняють колінвал від підшипника, складно зберегти присутність духу…
Коли інструктору не було за що хвалити мене, він винахідливо знаходив приводи для підвищення настрою. Наприклад, одного разу сказав, що я молодець, бо жодного разу за весь урок не подивилася на важіль перемикання передач. Але що довше ми ділили з ним салон його автомобіля (і що більше я перемикалася з першої швидкості одразу на четверту), то частіше інструктор заводив розлогі розмови про те, що на планеті є певний відсоток людей, які в принципі не піддаються навчанню.
Але я вдавала, що натяків не розумію, і просила додаткові уроки. Якоїсь миті терпіння зрадило інструктору і він закричав: «Як ти не можеш зрозуміти?! Це ж так просто!» «Так? – хотілося мені відповісти. – Готувати качку по-пекінськи, вишивати хрестиком і в’язати пінетки нульового розміру – теж «дуже просто»! У вас вийде?!»
Одного разу я випадково побачила своє відображення в дзеркалі: у мене було таке обличчя, немов їду когось убивати. Я зрозуміла, що виїжджати з такою фізіономією на дорогу небезпечно для життя. У сенсі для життів… І взяла тайм-аут. Цілих двадцять днів я плавала, бігала, танцювала і близько не підходила до автомобіля. А повернувшись, поїхала на автодром, сіла за кермо і подивилася на себе в дзеркало. Побачене мені сподобалося – вбивця поступився місцем дуже милій жінці. Брюнетці.
І все-таки найбільше мене надихає не новенька машинка кольору «заходу сонця в Сорренто», не «круті» номери, не масажер з елітних сортів кедра під сідницями. А той факт, що коли закінчиться термін дії моїх прав, мені буде майже 80!
