Шлях до головного захоплення
Потомственний дворянин Володимир Олексійович Бец народився 14 квітня 1834 року у Чернігівській губернії. Після закінчення гімназії вступив на медичний факультет Київського університету Святого Володимира, 1860-го отримав ступінь лікаря і став працювати на посаді помічника прозектора при кафедрі анатомії своєї альма-матер. Щоб бути в курсі всіх новинок європейської науки, молодий вчений власним коштом їздив до Австрії та Німеччини, де відвідував лекції провідних професорів. Не все в їхньому викладанні подобалося Бецу. У листі з Відня він писав про анатома Йозефа Гіртла: «Фізіологічних тлумачень Гіртль не любить. Кожна лекція читається з особливим патетизмом та якоюсь таємничістю. Роботами в нього ніхто не займається».
Після повернення до Києва Бец успішно захистив дисертацію «Про механізм кровообігу в печінці» та був удостоєний ступеня доктора медицини. Це відкрило йому дорогу на посаду прозектора. Екстраординарним професором Київського університету він став 1868-го, а ординарним – через два роки.
Крім анатомії Володимир Олексійович викладав аналітичну хімію, уроскопію (дослідження сечі), методи титрування та гістологію. Саме гістологія та вивчення головного мозку стали його основним захопленням. Це дало свої плоди.
У 1870 році на всеросійській виставці в Петербурзі вченого нагородили дипломом і великою срібною медаллю “За дуже чудове, в технічному відношенні, приготування анатомічних препаратів, що дає повну можливість до вивчення людського мозку в різних його видах і важливе придбання для науки”. Він продемонстрував там найтонші препарати мозку – до 0,05 мм, створені на розробленому ним механічному пристрої з використанням спеціальних розчинів для фіксації та ущільнення «матеріалу». Раніше зробити найтонший зріз через весь мозок було набагато складніше. Причому анатомічні препарати Беца були придатні як для тривалого зберігання, так і для постійної роботи: зріз укладали на предметне скло, накривали більш тонким і поміщали під мікроскоп.
Коли 1872-го вчений привіз свою колекцію до Лейпцигу, колеги прийшли в захват і запропонували видати атлас препаратів за рахунок Саксонської академії наук. Володимир Олексійович відмовився, бажаючи випустити його на батьківщині. Через рік тріумфальна «подорож» препаратів Європою тривала: у Відні на Всесвітній виставці колекцію удостоїли «Медалі успіху» та оцінили у 30 тис. гульденів. Але Бец відмовився продати колекцію не тільки за ці гроші, але навіть і за її повну золоту вага, тобто рівну кількість чистого золота, а залишив для рідного медфакультету. Вже згаданий професор Йозеф Гіртль зазначав: «Жоден анатом так не просунув уперед знання будову мозку, як це зробив пан професор Бец».
Клітини Беца
У 1874-1875-х, спочатку німецькою мовою в Європі, потім російською в Москві вчений опублікував результати досліджень, які зробили його ім’я в науці безсмертним – зараз термін “Betz cells” прийнятий у світовій науковій літературі. Клітини Беца – це найбільші нейрони (до 100 мкм), вони є у всіх ссавців. Чим вище знаходиться вид на еволюційних сходах, тим більші ці клітини і тим менше на кубічний міліметр сірої речовини. Анатом не тільки відкрив і описав їх, але й висунув згодом уявлення про наявність у мозку рухового і чутливого центрів. Пізніше вийшли його роботи, які заклали основу цитоархітектоніки – вчення про особливості клітинної будови кори головного мозку, що важливо для з’ясування того, яка її ділянка за які функції відповідає.
Бец всіляко заперечував наявність важливих відмінностей у будові мозку представників різних рас, хоча такі погляди були поширені у Європі використовувалися для обгрунтування колоніальної політики. Але в чомусь він і помилявся. У грудні 1882 року у своїй доповіді вчений доводив, що у жінок лобові звивини відрізняються від чоловічих, і тому їхня доля – сімейні турботи. Колеги цю думку не розділили, як і спроби Беца знайти різницю між мозком злочинців і законослухняних громадян.
За власний кошт
Очоливши кафедру анатомії Київського університету, Бец прийняв на себе керівництво київським «Анатомікумом» – анатомічним театром на вулиці Кадетській (нині – Богдана Хмельницького). За свій рахунок він освоїв у Європі та застосував у Києві новаторські технології мікрофотографії та фототипії анатомічних препаратів, що дозволило збільшувати та тиражувати їхні зображення. У 1873 році також за власний кошт вчений зробив дощату прибудову у флігеля театру з темною кімнатою для обробки фотографій і купив літографський верстат з приладдям. Як анатомічний матеріал професору Бецу було дозволено використовувати мозок трупів бродяг, що померли в Кирилівській лікарні, одне з відділень якої було неподалік – на Рейтарській. Усе це дозволило йому видати 1883-го «Анатомію поверхні головного мозку», до якої додавався атлас із 36 таблицями.
Незадовго до того, як закінчилася служба вченого на кафедрі анатомії, він опублікував монографію «Морфологія остеогенезу» (1887), створену на основі найбагатшої в Європі колекції, що зберігалася у Київському анатомічному театрі. Працюючи над нею, професор досліджував 800 кісткових препаратів людей різної статі та віку (від двомісячних ембріонів до дорослих) та вперше простежив характер змін окремих кісток та їхніх пропорцій.
Разом з іншими лікарями Володимир Бец безоплатно працював у створеній під керівництвом голови Товариства київських лікарів Ніканора Хржонщевського лікарні для хворих, які вважають першою в Україні поліклінікою.
«Неблагонадійний» професор
Було у Беца ще одне захоплення – історія. Так, у 1883 році з професором Володимиром Антоновичем він видав працю «Історичні діячі південно-західної Росії» на базі колекції портретів українофіла та мецената Василя Тарновського. У книзі було вміщено біографії багатьох гетьманів. Після цього Бец, який раніше не скаржився колегами, високопоставленими німцями, за своє українське походження, взагалі потрапив у «неблагонадійні».
Коли 1884-го відзначався 50-річний ювілей заснування альма-матер, учений не отримав навіть звання почесного професора. Залишивши кафедру анатомії, він ще деякий час читав там приватний курс анатомії ЦНС, консультував з нервових хвороб у Кирилівській лікарні та навіть був головним лікарем товариства Південно-Західних залізниць. Коли ж йшов з цієї посади, йому вручили річну платню та золотий жетон для безкоштовного проїзду.
Помер Володимир Олексійович 30 вересня 1894 через хворобу серця. У біографії вченого, виданої 1950-го, є відомості його колеги про те, що його поховали на Байковому цвинтарі. Але пізнє місце поховання знайшли біля Видубицького монастиря. Це було не просто, бо для господарських потреб там знищили кілька могил разом із могилою професора, який, за відпискою чиновників, «жодними заслугами не відзначений».
На щастя, Олександр Сушко, Іван Макаренко та Міла Сухецька – співробітники Київського медінституту, наступника медичного факультету, де працював Бец, були не байдужі до пам’яті вченого, члена Імператорського товариства любителів природознавства, Лейпцизького етнографічного музею та члена-кореспондента Паризького антрополога. Вони знайшли і привели до належного вигляду могилу Володимира Олексійовича, на зібрані кошти спорудили пам’ятник. Напис на камені, поверх якого встановлено бюст, каже: «Основоположнику вивчення центральної нервової системи професору анатомії Київського університету Володимиру Олексійовичу Бецу. 1834-1894. Вдячні українські морфологи».
Василь ДОГУЗОВ
