Одні люди вічно страждають від спеки, інші – мерзнуть. З чим пов’язані ці особливості? І як тим і іншим пристосуватися до нелюбимих пір року?
Жахливий холод
Наша терморегуляція, а отже, і самопочуття залежать в основному від температури повітря. Якщо припустити, що різко настав льодовиковий період і температура на поверхні шкіри людини знизилася до 29 °С, то вона почне тремтіти від холоду через підвищену тепловтрату. Її терміново треба компенсувати, скажімо, надівши шубу з натурального хутра. Інакше при подальшому охолодженні шкіри до 27 °С настане кома, а при 21 °С – смерть.
Утім, не обов’язково. У листопаді 2004 року в лісі біля Якутська загубився дворічний хлопчик, знайшли його лише через три доби. А він навіть нежиті не схопив! Цьому малюкові, який ще не усвідомлював себе як частину світу людей, мабуть, допоміг уціліти принцип, сформульований Глібом Травіним: «Я виживаю, тому що не борюся з природою, а намагаюся жити за її законами». За чотири роки, з 1928-го до 1931-го, Гліб Леонтійович проїхав на велосипеді вздовж кордонів СРСР 8,5 тис. км. На одному з етапів його шлях пролягав через Арктику, льодом Північного Льодовитого океану, до мису Дежнєва і до Петропавловська-Камчатського. Він здолав цей маршрут «білого безмов’я» за моторошних морозів і буранів майже без запасів їжі і без спального мішка – чи багато багажу прикріпиш на велосипед?
Не менш дивовижні пригоди випали і на долю француженки Олександри Давид-Неель, яка прожила 101 рік і майже все життя провела в подорожах. В одній зі своїх книжок – «Містики і маги Тибету», що вийшла друком 1929 року, Александра писала: «Прожити зиму в печері, часто на висоті від 4000 до 5000 метрів, у легкому вбранні або зовсім без вбрання і не змерзнути не так-то просто. Однак багатьом тибетським відлюдникам це вдається». Олександра пояснювала такий дивовижний рекорд ченців тим, що вони володіли мистецтвом тумо – вміли стимулювати вироблення внутрішнього тепла. Досягається це тренуванням. Перший його етап – дихальні вправи. На вдиху в тіло притягується дух Будди і все благородство світу, а на видиху подумки виганяються гордість, гнів і лінь. Потім ченці медитували, зосередивши увагу на вогні, який тліє десь усередині, але розгорається дедалі яскравіше з кожним вдихом. Так з’являлося відчуття тепла. Щоб показати своє мистецтво, ченці збиралися зимової ночі біля незамерзлої річки або біля ополонки, роздягалися догола, занурювали у воду невеликі простирадла і сушили їх на своїх тілах, сівши на землю в позі лотоса. Того, хто до світанку висушував простирадл найбільше, визнавали переможцем такого своєрідного змагання. Втаємничених у мистецтво тумо в Тибеті й нині називають респа. Ці люди завжди, у будь-яку пору року, носять тільки легкий одяг із бавовни.
Влітку основна тепловіддача організму припадає на випаровування поту (до 80%), а взимку – на конвекцію (до 60%), тобто на охолодження тіла холодним повітрям або вітром.
Страшна спека
Екстремальна спека – теж серйозне випробування для організму. Якщо зовнішня температура перевищує 30-33 °С, тобто середні значення для поверхні одягу і ділянок відкритої шкіри, то, за законами фізики, тепло йде не від людини в навколишнє середовище, а у зворотному напрямку. У результаті порушується терморегуляція, що може призвести до перегріву організму – теплового удару. Для цього стану характерні слабкість, головний біль, почервоніння шкіри, можливі непритомність і підвищення температури тіла до 40-42 °С.
Така температура тіла вважається критичною, але вона далеко не завжди веде до летального результату. Рекордсменом у цьому плані став такий собі Вільям Джонс 52 років. У липні 1980 року він потрапив в одну з лікарень Атланти з тепловим ударом. Температура його тіла дорівнювала 46,5° С. Щоб відновити здоров’я, йому довелося приблизно три тижні бути під контролем лікарів, але все обійшлося. Це «досягнення» зафіксовано в Книзі рекордів Гіннесса.
«Пар кісток не ломить», – кажуть у народі, маючи на увазі, що спеку пережити легше, ніж мороз. Це дійсно так. Але вчених у всі часи цікавило питання: а яку гранично високу температуру може витримати людина? У 50-ті роки минулого століття дослідники Бельгії проводили експерименти і зареєстрували, що людина п’ять хвилин змогла витримати в термокамері за температури 200 °С.
Звичайно, подібні випробування загрожують зневодненням, порушеннями роботи серця і судин. Але ж ніхто не стане сперечатися з тим, що сауна багатьом корисна. Є ще й більш сучасний її різновид – кріосауна, де «паряться» хвилин п’ять при температурі -100 °С. Дозована дія температурного стресу – причому неважливо, теплового чи холодового – сприяє зміцненню здоров’я.
Після теплового удару жарознижувальні препарати не потрібні. Достатньо перемістити людину в прохолодне місце. А якщо сильне підвищення температури тіла спричинене іншими причинами, наприклад інфекцією, без ліків не обійтися.
Дивовижний термостат
Людський організм влаштований, як досконалий термостат: вироблення необхідного тепла і скидання зайвого в навколишнє середовище відбуваються автоматично, щоб температура тіла завжди відповідала так званій настановній точці +36,6 °С. Керує процесом терморегуляції гіпоталамус. У цей відділ мозку надходять сигнали від теплових і холодових рецепторів шкіри, його нейрони реагують на зміни температури крові, і в результаті посилюється або теплопродукція, або тепловіддача.
Вироблення внутрішнього тепла залежить насамперед від швидкості обміну речовин. У дітей до 7 років ця швидкість вища, ніж у дорослих, та й теплопродукція сильніша за тепловіддачу, тому малеча може годинами гратися на морозі й не мерзнути. Залежить метаболізм і від гормонального фону: нас «зігрівають» залози внутрішньої секреції, головним чином, щитоподібна і наднирники. Так, за надлишку гормонів «щитоподібної залози» теплопродукція підвищена, тому людині постійно може бути спекотно. І, навпаки, за нестачі цих гормонів люди скаржаться на те, що мерзнуть, а пальці рук і ніг у них весь час холодні.
Залежать наші відчуття і від роботи вегетативної нервової системи. Саме в її віданні перебувають рецептори, які подають сигнали гіпоталамусу, вона визначає і судинні реакції організму на спеку та холод. Наприклад, у спекотний літній день наші периферичні судини розширюються, і кров, що має досить високу теплоємність, переносить надлишок тепла зсередини до поверхні тіла. У результаті зайве тепло розсіюється завдяки випромінюванню інфрачервоних променів, а також руху повітря (конвекції) і випаровуванню зі шкіри поту. Якщо ж нам холодно, то поверхневі судини звужуються, кров іде до внутрішніх органів, тепловіддача зменшується, і організм починає економніше витрачати енергію.
У разі збоїв у роботі вегетативної нервової системи ці процеси, а отже, і терморегуляція можуть порушитися. Тоді лікарі говорять про те, що є вегетосудинна дистонія. Вона-то і може бути причиною того, що людина погано переносить спеку або холод. Якщо ж встановити, що спричиняє дистонію, а потім усунути дію цього чинника, то сезонні зміни погоди вже не будуть такими неприємними. Першопричиною вегетосудинної дистонії, як правило, бувають невроз, захворювання хребта, ендокринних залоз, травного тракту, алергія та хронічні інфекції.
Обман «підступних» рецепторів
Утім, не тільки зовнішня температура впливає на відчуття людини. Вологість повітря і сила вітру здатні добряче «обдурити» наші рецептори тепла і холоду. Якщо на час спеки переїхати в місцевість, де дме сильний вітер, скажімо, на море, то пережити її буде набагато легше, ніж у місті. Саме через нерухомість повітря асфальт на вулицях «кам’яних джунглів» в особливо спекотні дні стає м’яким. А якщо ще й відносна вологість замість нормальних 40-60% наближається до 85-100%, то тепловіддача ще більше погіршується. Випаровування стає проблематичним, піт конденсується в краплі і стікає зі шкіри. При цьому ми оцінюємо спеку мало не на десять градусів більшою, ніж є насправді, і буквально «вмираємо». Тим часом експериментально встановлено, що наш запас міцності в цьому плані досить значний. За нульової вологості здорова людина здатна перенести без шкоди для організму воістину пекельне пекло: температуру в 70°С вона може терпіти цілу годину.
Приблизно так само йдуть справи і зі сприйняттям холоду. На пронизливому крижаному вітрі шкірні рецептори неодмінно «збрешуть» нам, повідомляючи, що мороз досягає десь 15-20 °С, хоча він буде всього-то 10 °С. Те ж саме станеться за підвищеної вологості, оскільки волога, розсіяна в повітрі, має вищу теплопровідність, точніше, «холодопровідність», що посилює неприємні відчуття. А ось за нульової вологості і безвітряності можна годинами перебувати взимку «на природі» в Якутії за -50 °С, як роблять місцеві жителі, звісно, тепло одягнені. В Антарктиді ж подібні «подвиги», як правило, неможливі через сильні вітри.
Для дорослої людини температура комфорту в спокої становить +28-30 градусів, тобто при цьому їй не холодно, не спекотно і одяг не потрібен. Для людей, які отримали сильний опік (у середньому 37% поверхні шкіри), температура комфорту вища, приблизно +32-33 °С. Такі ж значення температури комфорту треба забезпечити і новонародженим; для легко одягнених дітей віком один місяць її значення нижчі: +22-25 °С, для піврічних – 19-23 °С.
Загартування-тренування
Немає сумнівів у тому, що людський організм може адаптуватися до досить серйозних температур. І навіть у повсякденному житті тому є підтвердження, хоча ми про це не замислюємося. Скажімо, всім знайоме відчуття, що «холодна» вода в річці або озері через кілька хвилин перебування в ній стає теплою, як парне молоко. Насправді її температура не змінюється, просто вмикається центр терморегуляції та забезпечує адаптацію до нових температурних умов. Про дію цього механізму можна судити і за знайомою всім парадоксальною реакцією: коли людина занурюється в теплу ванну, в першу мить у неї може з’явитися «гусяча шкіра». Річ у тім, що холодові рецептори реагують на температурний вплив, передаючи імпульс нервовій системі, раніше теплових, а потім «усвідомлюють» свою помилку, і людина відчуває справжню температуру води.
Механізм терморегуляції працює завжди – краще чи гірше. А щоб він був як годинник, треба його тренувати й усувати патології, що заважають йому, якщо такі є. Для посилення «термостійкості» підходять добре відомі й прості способи: відвідування сауни, басейну, купання у відкритих водоймах, зрештою, моржування. А любителів екзотики можуть випробувати тибетський спосіб розігріву на морозі.
Чергування впливу тепла і холоду – прекрасне тренування для підвищення адаптації до зміни зовнішніх температур. Прохолодна вода посилює генерацію тепла, а гаряча стимулює тепловіддачу. Головне в цьому тренуванні – поступовість у посиленні контрасту температур і наполегливість (метод «клин клином вибивають» не підходить!). Але якщо всерйоз узятися за себе, то через рік-другий можна буде з подивом відзначити, що зміна сезонів більше не завдасть жодного дискомфорту.
Використано фото Shutterstock/FOTODOM UKRAINE
