Відомий український психолог і телеведучий Єгор Тополов розповів нам, що блискуче пройшов проби на ТБ завдяки шпилькам незнайомок; зізнався, навіщо планує візит в одну пам’ятну для нього сільську школу, а також поділився секретами особистого щастя.
– Єгоре, вам не раз доводилося переписувати життєвий сценарій. Лаборант педучилища, вчитель англійської та історії в сільській школі. Потім переїзд до Києва, навчання в США, психологічна практика, кар’єра телеведучого. Багато разів починати заново – не страшно було?
Страшно. Тому що людина влаштована так, що, хоче вона того чи ні, все нове її лякає. Благо, є й друга важлива обставина – їй цікаво. Ось у мене, на щастя, це завжди перемагає страх. Рушійна сила більшості змін у моєму житті, які були, є і будуть, – це щирий інтерес, наполегливість у виконанні бажань і, безумовно, прагнення приносити користь людям.
– Як батьки ставилися до того, що син себе шукає?
Завжди з розумінням. Я добре запам’ятав слова батька, коли розмовляв із ним щодо своїх подальших дій: “Мені байдуже, ким ти будеш: банкіром, учителем, будівельником чи двірником – рід занять не має значення. Головне – щоб це приносило тобі задоволення. Якщо моя дитина буде задоволена тим, що вона робить, я буду тільки щасливий і завжди підтримаю, чим зможу”.
– Цікаво, чи бували ви після звільнення в сільській школі Луганської області, де працювали викладачем?
На жаль, поки що ні. Але планую. Це дуже важливо і цікаво часом відновлювати в пам’яті етапи власного розвитку, відвідувати місця, які вплинули на те, ким ти став.
– Якщо клієнт одного разу скаже вам: “Мені 40 (35 чи 45 – не важливо) років, не знаю, ким бути”, що порадите?
Насамперед, я запитаю в нього, який він. Тому що “ким бути” – це питання реалізації того, який ти як людина. Наприклад, не секрет, що люди, які вирізняються певним марнославством, прагнуть соціальної самовіддачі, більше за інших тяжіють до викладання, акторської майстерності, юриспруденції. Розуміння того, хто ти, який твій внутрішній запит, – від цього треба відштовхуватися. Професія – це обставини, які найбільше сприяють реалізації особистісних потреб, сфера, в якій ці обставини складаються найчастіше. Робота, яка максимально активізує і відображає те, що ти собою являєш як людина, – благодатний ґрунт для досягнення успіху.
– Кожен сеанс психотерапії – це своєрідна подорож для двох – пацієнта і терапевта, каже Ірвін Ялом, автор відомих книг із психології. Що у вас як у людині відкривається пильному професійному погляду Єгора Тополова?
Як людина я дуже чутлива й емпатична. Коли клієнт плаче, у мене вже автоматично з’являються сльози, а його переживання сприймаю майже як свої власні. Особливо останнім часом. Це проявляється також у сильній інтуїції, у сентиментальності. Також я дуже гнучкий, під час сесії легко перетікаю за клієнтом у потрібний стан.
Хоча в житті, зізнатися, я досить ригідна людина, консерватор. При цьому я свідомо борюся за свого клієнта, максимально викладаюся, даючи йому шанс реалізувати потенціал, який, я вірю, в ньому є.
– Пам’ятаєте момент, коли на вашу сторінку в соцмережі прийшло запрошення взяти участь у кастингу на роль експерта телепроекту “Давай одружимося”? Довго думали: йти – не йти?
Там трохи по-іншому було. Мені в особисті повідомлення надійшла пропозиція спробувати себе в ролі експерта проєкту “Врятуйте нашу сім’ю”. Думав недовго, але на проби поїхав свідомо (усміхається. – Авт.). На той момент я вже був упевнений у собі як психолог і достатньо розвинений як особистість, щоб спробувати зацікавити собою глядача.
Записавшись і чекаючи своєї черги, почув, як дві якихось дівчини, спілкуючись між собою, іронізували: “Дивись, гаркавий, а теж на проби прийшов”.
Це мене “увімкнуло”, проби я пройшов блискуче: вивів на необхідні емоції випробовуваних і вразив керівництво. Так я потрапив на проєкт “Врятуйте нашу сім’ю”, став його ведучим.У цей же час телеканал “СТБ” запускав програму “Давай одружимося”.
Вони пробували достукатися до нової аудиторії, трохи змінили формат, запросили Ксенію Собчак і шукали психолога, який міг би з нею спрацюватися. Оскільки я непогано знаходжу спільну мову з абсолютно різними людьми, то запросили мене. Як і очікувалося, ми з Ксенією спрацювалися.
– З дружиною ви познайомилися під час зйомок цієї програми. Кохання з першого погляду?
Це точно було початковою стадією закоханості з першого погляду – “іскра” і взаємний інтерес. А коханням це стало набагато пізніше, у процесі впізнавання одне одного. У мене чудова дружина, мати улюблених хлопчиків, і я дуже вдячний телебаченню за цю зустріч.
– Ваші слова: “Щоб зберігати стосунки, треба підкидати дрова у багаття любові”. Що ви робите для того, щоб почуття у вашому шлюбі не гасли?
Ми з дружиною дуже цінуємо наше “багаття” і однаково вкладаємо у стосунки, щоб воно завжди підтримувалося. Що стосується мене, я періодично балую сім’ю, придумую різні сюрпризи, організовую несподівані походи на концерти, поїздки, всілякі приємності. Вдома волію бути кращою версією себе – проявляти людські якості як люблячий чоловік і батько.
– Чому 12 числа кожного місяця ви даруєте дружині квіти? Які її улюблені?
Тому що ми з Мариною познайомилися 12 числа, у серпні. Мені приємно щомісяця нагадувати їй про це і дякувати за те, що вона з дітками є в моєму житті. Тривалий час улюбленими квітами дружини були білі троянди. А зараз вона каже, що її улюблені квіти – всі, які я їй дарую.
– У вас двоє маленьких синів – Віктор та Ілля. З ким із них цікавіше проводити час?
Чоловік отримує задоволення від проведення часу з дитиною настільки, наскільки може бути ефективним у спілкуванні з нею. Максимально ефективним я поки що можу бути зі старшим. З Вітею ми граємо у футбол, гуляємо, розмовляємо на важливі теми, малюємо тощо. З ним у мене як у тата поки що більше можливостей для взаємодії. Ілюшу я можу купувати, по підкидати і половити, на цьому моя “корисність” зазвичай закінчується (сміється. – Авт.).
– Якщо дружина попросить вас доглянути за молодшим, припустімо, весь день – не злякаєтеся?
Звісно, злякаюся! (усміхається. – Авт.), першою ж виникає така емоція. Але обов’язково пригляну: і позалицяюся, і порозважаю. Я люблю свою сім’ю і розумію, що іноді заради них потрібно відсувати всі справи на задній план.
– Наскільки наперед розписаний ваш робочий графік? Як проводите вихідні?
Зараз усе розплановано на кілька місяців наперед.
У мене вихідний тільки один – неділя. Це – день сім’ї, день мого особистого відновлення. Обов’язково проводжу час із дітьми та дружиною, і, за можливості, залишаю якусь годинку, щоб побути наодинці із самим собою.
– Один із найвідоміших ваших телепроєктів – програма “Одруження наосліп”. Цікаво, чи є пари, які стали і в житті сім’єю?
Такі пари, безумовно, є. Ми з командою домовилися про них поки що не розповідати. Після одного з сезонів обов’язково знімемо окремий випуск про ті пари, які справді одружилися і будують щасливе сімейне життя поза проектом.
-Підтримуєте зв’язок із героями випусків?
Буває, що після виходу програми герой звертається до мене за подальшою допомогою.
Деяким учасникам доводилося допомагати сприйняти телеверсію програми, оскільки одна справа – зніматися в проекті, і зовсім інша – бачити себе по телевізору.
– Хто здивував вас найбільше?
Якщо пам’ятаєте, в минулому сезоні у нас була молода пара – Лідія та Ернест. Їхня історія, на жаль, вийшла драматичною. Мене здивувала недалекоглядність і обмеженість світогляду батька героя, а також сила духу героїні.
Адже впоратися з болем від зради вподобаної людини було непросто. Я щиро за неї переживав. Шановні читачки, будь ласка, пам’ятайте про те, що в недоброзичливій поведінці іншої людини іноді може взагалі не бути вашої провини. Завжди бажайте собі кращого!
– Чому нерідко, щойно партнери починають спільне життя, у кадрі виникає роздратування? Якась дрібниця, докір – і розмова переходить на підвищені тони…
Тому що сам формат шоу дуже відрізняється від того, як це зазвичай відбувається. Адже в реальному житті, коли зустрічаються двоє незнайомих, нехай навіть симпатичних одне одному людей, вони не починають одразу жити разом, бачачи одне одного 24 години на добу.
Хлопець і дівчина потихеньку зближуються, притираються. А тут одразу: чоловік і дружина під одним дахом, усе спільне тощо. Звісно, це сильний шок, звідси – спалахи невдоволення і конфлікти.
– У США ви не тільки вчилися, а й працювали. На ваш погляд, чому так: якщо в нас звертаєшся до психолога, то заведено вважати, що в тебе щось не так, а там, якщо ходиш до психолога, то, значить, у тебе все гаразд?
Тому що в нас у країні інституту практичної психології не було як такого. Відповідно – психолог не “вписався” в колективну свідомість як інструмент, до якого слід вдаватися в разі душевного дискомфорту. На щастя, сьогодні погляди на практичну психологію в Україні стають дедалі прогресивнішими.
– Чому наші люди все ж неохоче довіряють внутрішній світ професіоналам, вважаючи за краще виливати душу рідним, друзям?
Тому що так легше і звичніше. Рідні, друзі – це ж твої близькі, вони обов’язково скажуть щось приємне, адже завдання не стати кращим, а отримати заспокоєння. Психолог же, якщо він справжній, обов’язково шукатиме причини проблеми, намагатиметься, щоб ти став стійкішим до зовнішніх подразників, підвищив свій психологічний імунітет. А це праця, серйозна спільна праця.
