Майже як в кіно…
За плечима лікаря Валіхновського 18 років роботи та більше семи тисяч успішних операцій. Серед його пацієнтів – чимало відомих політиків, бізнесменів та зірок шоу-бізнесу. Декілька років поспіль він був особистим лікарем президента Ющенка, працював заступником керівника Державного управління справами.
За такого послужного списку можна подумати, що віце-президента Всеукраїнської асоціації пластичних і реконструктивних хірургів, кандидата медичних наук, заслуженого лікаря України Ростислава Валіхновського скоріше застанеш у владних кабінетах. Однак ми зустрічаємося у клініці, у перерві між операціями.
Так, метр вітчизняної пластичної хірургії щодня оперує щонайменше 5–6 годин. І за іншою роботою себе не уявляє. Жартує, що стати доктором – у нього в ДНК закладено. Тато – заслужений лікар України, легендарний волинський хірург, 43 роки практикує, мама, терапевт, 42 роки завідує районною терапією на Волині. Навіть татові брати – і рідні, і двоюрідні – також лікарі. У нього не було шансів стати кимось іншим.
– Тому моя професія – це, по-перше, воля та промисел божий, по-друге, генетика, по-третє, моє нестримне бажання стати лікарем вже з другого класу школи, – перераховує Валіхновський. – Я ж чув від батька, як він оперує, як рятує, вже терміни медичні були на слуху. Коли навчався у восьмому класі, дивився австралійський серіал «Повернення в Едем». Там героїню – Стефані – чоловік кидає до крокодилів. А потім найкращий у Сіднеї пластичний хірург повністю відновлює її спотворене обличчя, робить жінку невимовно красивою. Пережите її зміцнює психологічно… Робота пластичного хірурга у цьому фільмі настільки припала мені до серця, що я отримав мрію з отакого раннього віку, і все наступне було дуже просто. Не коливався ні хвилини у плані вибору професії, — говорить Валіхновський.
Ростислав закінчив кафедру загальної хірургії Тернопільського медичного інституту. Після інтернатури за спеціальністю «загальна хірургія» в Інституті хірургії та трансплантології імені академіка О.О. Шалімова кілька років навчався у Канаді, у лідера пластичної хірургії цієї країни – Лоуренса Фремонта.
– Одразу стати пластичним хірургом неможливо, – пояснює Валіхновський. – Потрібні навички в дерматохірургії, загальній та судинній хірургії, травматології. Тобто пластика будь-якої частини тіла вимагає досконалого знання органа або тканини, з якими працюємо. Так при рино- чи отопластиці ми маємо бути отоларингологами, при пластиці грудних залоз – мамологами тощо.
Валіхновському наставник пропонував залишитися працювати в Канаді, практикувати по всьому світу та мати частку в спільному бізнесі. Але Ростислав повернувся до України, щоб створити власну клініку та реабілітувати репутацію пластичної хірургії в цілому.
Пам’ятаєте, в середині 90-х склалася досить негативна аура навколо відновлювальних операцій? На жаль, досвіду та практики тоді у лікарів було замало, тож перші реконструктивні втручання мали велику кількість ускладнень. Негативний досвід зіпсував тренд «пластична хірургія» у свідомості українців. Однак попит на операції все одно був шалений.
– Я прийняв таке рішення: власна справа, чесні статки, чесний бізнес, як би це дико не звучало, – зізнається лікар. – Було важко, бо не знав підводних каменів, не мав досвіду. Але «дорогу здолає той, хто йде». Так з’явилася «Клініка доктора Валіхновського».
Тут використовуються колосальні набутки загальної, лазерної, судинної, щелепно-лицьової, нейро- та дерматохірургії й травматології. Ростислав Любомирович виконує усі реконструктивні операції, які передбачає його спеціальність, – ліквідує та лікує вроджені та набуті дефекти усіх анатомічних ділянок людини. І кожна операція в його клініці обов’язково починається з молитви.
– Хресне знамення, молитва «Господи, помилуй» – це найголовніше, – каже він. – Завжди перед цим беру благословення: у мене є духівник у Києво-Печерській лаврі. Я і сам – випускник духовної семінарії. Пішов туди вчитися, аби краще зрозуміти душу, сутність людську. То вже дідусеві гени далися взнаки – він був священиком.
Віра творить дива Валіхновський говорить, що реконструктивні операції, за допомогою яких виправляють вроджені та набуті аномалії, благословляються церквою – про це писав ще Паїсій, старець з Афона. Синоїдальна комісія УПЦ схвалює пересадку органів, бо донорство розцінюється як служіння ближньому. Церква категорично проти лише пересадки стовбурових клітин з абортивного матеріалу, оскільки це опосередковано стимулює аборти. Втім, пластичні хірурги відмовляють і у таких випадках, коли, приміром, дівчина просто хоче десятий розмір грудей при талії в 120 см. Таких пацієнтів у клініці відправляють до психолога, а то й до церкви.
– Прийшла до мене якось одна жінка: чоловік її покинув, дітей не було, – розповідає Ростислав Любомирович. – Вмираю, каже, таке у мене старе обличчя. Якщо ви не зробите мені операцію – вкорочу собі віку. В операції ми їй відмовили, але познайомили з дуже хорошим священиком. В результаті вона стала черницею. Зустрів її якось – обличчя омолодилось років на 20.
Ростислав Валіхновський про усіх своїх пацієнток розповідає з ніжністю, адже для нього українки – найкращі. І здебільшого його втручання багатьом просто зайве. Українкам варто любити себе як мінімум за гармонію. Наші дівчата – уособлення еталонної краси.
– Пластичні хірурги добре знають, що краса – це математика зі своїми законами, формулами, відстанями, – розкриває таємницю лікар. – Фахівці, зокрема, користуються формулою Гіпократа: обличчя ділиться на три частини – підборіддя, кінчик носа і перенісся. Від цих ліній проектується точка на лобі, від якої має рости волосся після пересадки. В інших ділянках – теж формули, наприклад щодо естетично привабливих жіночих грудей: «45 на 55». Це означає, що об’єм молочної залози вище ареоли має бути 45%, а нижче – 55%. Серед наших людей пластичні операції менш популярні, ніж у Європі та Північній Америці, де їх роблять удвічі більше. У нас жінки звертаються частіше, ніж чоловіки. Пропорція – 60/40. Зараз багато звернень учасників бойових дій.
За словами Ростислава Любомировича, могло бути й більше, та багато хто вирушає на лікування за кордон. Хоча різниця у ціні разюча: 100–150 тис. євро там і 20–30 тис. доларів тут.
– Хочеться вірити, що ситуація зміниться, адже наші військові шпиталі мають чудові можливості й потужності для подібних операцій, – впевнений Валіхновський. – Приватні клініки – так само. У нас надсучасна школа хірургії, що почала формуватися, як і людський ресурс, у часи Пирогова, Скліфосовського, Мухіна, Сечєнова… Зараз завдання пластичних та реконструктивних хірургів – об’єднати зусилля. Ми зможемо допомогти не одному воїну, а десятьом. І не варто виводити гроші з України. Гроші, які жертвують пересічні українці.
Ростислав Любомирович про себе говорить, що він трохи… дивакуватий хірург, оскільки захоплюється основоположниками професії. Найбільший авторитет для нього – Микола Пирогов.
– Він – глибочінь велика. Це і військовий хірург, і перший анестезіолог, який винайшов ефірний наркоз. Пирогов – модератор і вчитель, який зробив анатомічний театр. Ще схиляю голову перед досвідом та працями Луки Войно-Ясенецького. Його «Очерки о военно-полевой хирур- гии» – кладезь знань для послідовників нашої професії. До речі, іконою святителя Луки мене благословив мій духівник, старець Дмитро з Почаєвської лаври.
Управління – це майже хірургія
Ростислав Валіхновський робить приблизно 250–300 операцій на рік. На ньому ще й адміністративне навантаження та громадська діяльність.
Як віце-президент Aсоціації пластичних хірургів він зараз займається тим, щоб легітимізувати спеціальність «пластична хірургія» в Україні. Асоціація існує з 1997 року, в країні – 350 спеціалістів. Тож Ростислав Любомирович переконує, що незабаром в офіційному переліку професій значитиметься ще одна. Він встигає «пробивати» питання на усіх рівнях та керувати клінікою. Це непросто, але Валіхновський іншої думки:
– Між адміністративною роботою та хірургією – безліч кореляцій. Під час будь-якої операції маю виділяти головне та другорядне. Є поетапність, відлік часу, за який ти маєш це все встигнути. Тож хірургія навчила мене приймати рішення швидше та ефективніше, не звертати увагу на неважливі речі, які знижують енергетичний потенціал. Варто навчитися розставляти пріоритети – і одразу все вдається, з’являється маса вільного часу для духовного та фізичного розвитку, для сім’ї. Обличчя хірурга осяяла посмішка.
Він захоплено розповідає про маленьке сонечко – доньку Марію Ростиславівну, п’яти з половиною рочків, яка мріє стати доктором, про дружину Катерину, до речі хірурга, з якою познайомився у Києво-Печерській лаврі…
– Сподобалося, як вона бабусю свою опікала, коли йшла до миропомазання. З такою турботою… Зрозумів, що людина любить ближніх – можна довіряти. Через місяць і побралися.
Таке враження, що він не втомлюється. Однак насправді у Валіхновського просто математично іде- альний день: двічі по 40 хвилин – фізичні навантаження, чотири години читає літературу – хірургія, медицина тощо. Дві години відводить на менеджмент.
– Якщо менше читаєш, то живеш своїми старими, баластними пластами інформації, втрачаєш у рівні ефективності, – пояснює хірург. – А з управлінням дуже допомагає софт – сучасні інтернет-програми. До речі, я народився в один день зі Стівом Джобсом. Тому й маю симпатію до інформаційних технологій, мабуть. І найголовніше – духовні сили – я черпаю у лаврі.
Такий точно вивірений графік дає відповідь ще на одне питання – як вдається розробляти та втілювати у життя безліч інноваційних проектів.
Зараз Ростислав Валіхновський мріє створити лікарню світового масштабу, яка би стала взірцем клінічного та управлінського досвіду. За стандарт обрав клініку братів Мейо, адже і сам працює у тандемі з молодшим братом Тарасом, теж хірургом. Тож незабаром бренд «Valikhnovski» має вийти на міжнародний ринок та просуватиме здобутки українських хірургів. А поки що Ростислав Любомирович загадує, щоб в Україні якнайшвидше настав мир. Уже на вчора. І бажає:
– Хочу, щоб усі люди, яких знаю, були чесними найперше перед собою та цінили мить. Адже мить – це час, дарований Богом. Це наш скарб.
