fbpx
Thursday, September 24, 2020

ПОДПИСКА

На Досуге Простір духовності від Трипілля до Трахтемирова

Простір духовності від Трипілля до Трахтемирова

Про трипільську цивілізацію чули, напевно, усі. Читали про найстарішу на світі кераміку і про культуру, від якої лишилися спалені міста і багато глиняних мальованих артефактів, але майже жодного поховання. І жодних слідів – куди поділися самі творці? У світовій науці вона відома як «археологічна культура Трипілля–Кукутені». Але це тільки назва.

Культура мальованої кераміки

Насправді ми не знаємо, як себе називали «трипільці». Назву культурі дав археолог Вікентій Хвойка, який у 1893–1896 роках знайшов перші артефакти при розкопках у Києві та поблизу села Трипілля на Київщині. Він же встановив час виникнення – 3–4 тисячоліття до нашої ери (сучасні дослідження зробили поправку до 5 тисячоліття). Дивні поселення – справжні протоміста з правильною круговою забудовою і кількатисячним населенням кожне. Кераміка, малюнки на якій відзначаються художньою майстерністю, а отже, вказують на високий інтелектуально-культурний розвиток творців. Але що таке трипільські візерунки – тогочасне мистецтво, древнє письмо чи набір символічних кодів – ми досі не знаємо, можемо тільки будувати припущення і гіпотези. Утім, для древніх народів буденне і сакральне було єдиним, змикаючись у точці «тут і тепер», яку проживали носії традиції. Тож охристі знаки на трипільських горщиках можуть бути водночас календарем, історією роду, захисним оберегом для збіжжя – і разом з тим прагненням майстра або майстрині висловити своє художнє кредо.

Якою мовою розмовляли ті люди? Звідки вони прийшли на береги Дніпра? Вікентій Хвойка вважав трипільську культуру автохтонною –що це були пращури слов’ян, перші землероби на теренах Середнього Придніпров’я. Вони мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення азійських та європейських племен, утримавши «краї предків до сьогодення».

Подібні знахідки були в Румунії (поблизу села Кукутені у 1884 році) і на Поділлі у 70-х роках ХІХ століття, тож у світовій науці ця культура носить назву «культура Трипілля-Кукутені» або «культура мальованої кераміки». Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова (археологи цей
регіон називають «Старою Європою»).

У 2005 році вперше були знайдені поховання трипільської доби у печері Вертеба на Тернопільщині, і це дало можливість зробити генетичний аналіз. Він підтвердив, що трипільці – автохтони, але також вони мали гени, характерні для всієї землеробської неолітичної ойкумени, починаючи з Малої Азії – прабатьківщини європейського сільського господарства.

На всій території Старої Європи знаходять витончено розмальовану кераміку з символами, які досі збереглися і в українській вишивці, і на українських писанках, та фігурки богині із зображеннями засіяного поля на лоні… «Лан», «лоно» – прадавні українські слова, які означають засіяне житом поле і жіночий орган, де зароджується життя… Перегук символів. Відлуння вічних смислів. Досі до кінця непізнаних, але таких близьких кожній людині.

Діва чи диво?

Це був ліричний вступ. А далі я б хотіла розповісти про яскраву мандрівку одного дня по місцях, де жили перші трипільці – і де дихає сама вічність. Починається наша подорож біля села Трипілля, котре й дало назву вищезгаданій археологічній культурі. А поряд розташована Дівич-гора, на якій в середині ХХ століття були відкриті місця поклоніння – жертовник чи капище. Тобто на горі здійснювалися обряди.

Дівич-гора? Чи, як кажуть інші перекази, Дивич-гора? Діва? Чи Диво? Молилися тут до матері всього сущого, тієї самої богині, яку трипільці зображували як жінку, що сидить на бикові (чи не звідси з’явився міф про царівну Європу, викрадену Зевсом в образі бика, якаvстала праматір’ю європейських племен і дала ім’я цій частині світу?), або ж з піднятими у захисті руками (і Оранта-Богородиця у Софійському соборі в Києві так само здіймає руки у вічному захисному жесті, як і ті невідомі богині наших предків-трипільців).

Чи просили тут люди своїх богів-кумирів про Диво? Утім, ви можете спробувати перевірити це самі. Особливо якщо приїхати власною автівкою рано-вранці – на Дівич-горі можна зустріти один з найгарніших світанків. Ми, до речі, у наших мандрах сили так і робимо – починаємо ранок саме тут, щоб надихнутися на цілий день. І ще, кажуть, це втаємничене жіноче місце, яке допомагає зустріти пару на все життя або народити дітей.

Проєкт «Спіраль Сили»
Мандрівний проєкт «Спіраль Сили» – це авторські мандрівки, які поєднують історію, природу і сакральні елементи цивілізацій і культур, подорожі для індивідуальних мандрівників та невеликих груп, під час яких можна зануритися в культури та традиції, отримати глибші знання про самих себе та навчитися створювати власну історію і міняти світ. Девіз проєкту: «Пізнаємо себе, пізнаючи Україну, змінюємо себе, пізнаючи світ».

Зустрівши сонце на вершині Дівич-гори, їдемо далі – до села Витачева. У князівські часи тут було укріплене городище Витич, про що й зараз нагадує назва найкрасивішого місця на цих кручах – Княжа гора. Тут, за літописом, проходив перший «з’їзд» руських князів з ініціативи Володимира Мономаха, на якому вони дали клятву не здіймати меча одне на одного і припинити братовбивчі війни, щоб спільно дати відсіч половцям. Щоправда, по смерті Мономаха його сини тут таки почали між собою воювати, і з тих пір це одна з проблем українців – вічно між собою чубитися, то за грушу на межі городу, то за те, кому бути отаманом…

Ще одна легенда розповідає, що на Княжій горі у Витачеві в певні ночі видно стовп мерехтливого вогню. Кажуть, що та гора приховує у собі якусь дивну і незбагненну таємницю. І недаремно так склалося, що відомий український письменник-мислитель Олесь Бердник, створюючи на початку 90-х років громадське об’єднання «Українська Духовна Республіка» (метою організації було усвідомлення, збереження і примноження національних духовних цінностей і можливість вибудувати на фундаменті цієї ідеї державну стратегію згуртування суспільства), саме Витачівську кручу обрав для проведення зібрань організації. З нагоди Другого Собору Духовної Республіки було зведено дерев’яну каплицю за малюнком Тараса Шевченка і діючий вітряк. Згодом на честь інших Соборів встановили пам’ятні камені, які викликають подив і зачудування у відвідувачів. І зараз вітряк та «каплиця Бердника», як називають її в путівниках, є головним туристичним магнітом села, доповнюючи ідеальний краєвид.

В останні роки це місце стало ще й популярною локацією для кінозйомок, у багатьох фільмах можна побачити витачівські пагорби. Зокрема, тут була одна з головних локацій фільму Олеся Саніна «Поводир», який розповідає про долю українських кобзарів у 30-х роках ХХ століття. Ще минулої весни в долині під каплицею стояла архетипна хата-мазанка під солом’яною стріхою, декорація, збудована знімальною групою фільму. Після закінчення зйомок хата залишилася – і вишукано вписалася у пейзаж, ніби завжди там стояла. Про неї навіть легенди складали місцеві жителі на догоду цікавим туристам… Проте, на жаль, минулого літа хатинка згоріла від випадкового сірника, залишилася тільки клуня. Та ще – легенда, яку вам неодмінно розкажуть у селі.

Спас на воді

Їдучи далі і маючи кілька годин вільного часу, можна завернути до озера з цілющою блакитною глиною, а далі нас чекає Ржищів. У центрі міста знаходиться ансамбль паркової скульптури, присвячений трипільській цивілізації, який залишився після міжнародного пленеру скульптури, що проводився тут у 2000-х роках, а неподалік Ржищева кілька років поспіль відбувався мистецький фестиваль «Трипільське коло», який свого часу засвітив зірку багатьох наразі вже славетних виконавців.

Та головне, заради чого туристи їдуть до Ржищева, – це прогулянка на моторних човнах до «затопленої церкви», яку називають «Спасом на воді». У 1972 році, під час створення Канівського водосховища, на лівому березі Дніпра було повністю затоплене село Гусинці. Сільська церква, збудована на початку ХІХ століття, стояла на високому пагорбі, тож вона так і залишилася на острівці серед хвиль новоствореного «моря». Старожили розповідають,
що її кілька разів намагалися підірвати вибухівкою, але надійний підмурок витримав, і церква залишилася як німий докір. І розказують старі люди, що у великі церковні свята із затопленого храму лунали дзвони над Дніпром. А місцеві вандали тим часом знущалися над внутрішніми фресковими розписами старої святині…

У 2008 році церкву відбудували і заново освятили – так само на честь Преображення Господнього, як і було раніше. Звісно, святе місце не мусить бути порожнім, але після реставрації храм, на мою думку, втратив частину своєї загадковості. Утім, яскравих емоцій від прогулянки вам не бракуватиме, а церква серед води і очерету, в якому влітку цвітуть дикі жовті іриси, западає в пам’ять навіть у яскраво-сучасному вигляді.

Поряд зі Спасом на воді є піщаний острів зовсім з іншою репутацією. Називають це місце Лисою горою, і стверджують, що саме тут збираються місцеві відьми на свої чарівницькі посиденьки. Тут ростуть дивні трави, а по теплому піску влітку дуже приємно походити босоніж. Та й скупатися можна – якщо є час і натхнення.

Там, де панує сувора козацька енергія

Закінчується наша мандрівка у Трахтемирові, який з 1994 року є історико-культурним заповідником. Тут було одне з перших козацьких укріплень, ще до заснування Запорозької Січі, а Трахтемирівський монастир, який згадується під іменем Зарубинецького ще в Іпатіївському літописі ХІ століття, був однією з головних козацьких святинь, тут приймали чернецтво ті братчики, які вже хотіли скласти шаблю і молитися в скиті за землю рідну і віру православну. Саме тут прийняв чернецтво і син Богдана Хмельницького Юрій. При монастирі був і шпиталь для поранених та старих козаків.

У старовинній баладі говориться:
«Срібло, злото на три часті паювали.
Першую часть брали, на церкви відкладали.
На святого Межигірського Спаса,
На Трахтемирівський монастир,
На святую Січовую Покрову давали,
Котору давнім козацьким скарбом будовали».

У 70-х роках ХХ століття село Трахтемирів не затопила вода Канівського водосховища, але людей відселили. Немає людей – немає історичної пам’яті, мабуть, так міркували радянські чиновники. Але неможливо знищити силу цього святого і дивного місця. Її можна відчути й зараз. Біля дерева, що виросло у формі тризуба, стверджуючи незнищенність української нації. На козацькому цвинтарі. У лісі, де старезні сосни порипують, наспівуючи старовинні думи. І на найвищій точці, де вольний вітер донесе привіт від вольних козаків, які колись мали тут свою столицю.

Ми почали нашу мандрівку в жіночому місці сили на Дівич-горі, а закінчили у Трахтемирові, де панує сувора козацька енергія, справжня чоловіча сила, стримана і насторожена. Але поряд з Трахтемировом є ще й інші таємничі місця, де колись було одне з найдавніших святилищ наших предків, але туди краще йти з досвідченими провідниками. Так що приєднуйтеся – поїдемо, тим більше, цього літа якраз мандрівки Україною стануть найбільш популярним різновидом відпочинку…

Громовиця БЕРДНИК
Громовиця БЕРДНИКhttps://mister-blister.com
письменниця, співавторка мандрівного проекту «Спіраль Сили»

ВЫБОР РЕДАКЦИИ

- Реклама -

НАПИШИТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here