Любов і розчарування
…Ця зелена галявина в горах – улюблене місце серйозного хлопчика в окулярах і тихої блакитноокої дівчинки. Син гірничого радника Коха дванадцятирічний Роберт і десятирічна донька генерала Фраца Еммі сидять тут годинами. Роберт ділиться з нею мріями: він хоче стати корабельним лікарем і об’їздити весь світ. Іноді показує їй, який вигляд має під збільшувальним склом крило мухи або ікринка жаби. Еммі здригається від відрази, але приховує свої почуття. Тихий, спокійний голос Роберта присипляє Еммі. Їй нудно: навіщо кудись їхати, коли тут так добре?
Роберт був упевнений, що Еммі – єдина людина, яка його розуміє. А Еммі навчилася спати, трохи прикривши прозорими повіками великі блакитні очі, – так, щоб Роберт не сумнівався: вона захоплена його розповіддю. Розчарування прийде до Роберта пізніше. І переживе він його набагато болючіше, ніж пережив би, сидячи на галявині в околицях містечка Клаустгаль.
Поки майбутнє радує його. Батьки, які мріяли бачити сина комерсантом, здалися і дозволили стати студентом медичного факультету Геттінгенського університету… Однокурсники сміються над нескладним юнаком в окулярах і поношеному одязі. Але Роберту ніколи звертати уваги на глузування. Він годинами сидить у бібліотеці, пізніше за всіх виходить із препараторської. І невдовзі для всіх, немов грім з ясного неба, пролунала новина. Цей “тюхтій” отримав першу премію за наукову роботу року!
13 січня 1866 року Роберт Кох складає докторський іспит і отримує диплом з відзнакою. Він освідчується Еммі (її повне ім’я — Еммі Адельфіна Жозефіна Фрац). Дівчина не жеманиться. Було б дивно, якби їхня багаторічна дружба не закінчилася шлюбом… Коли Роберт говорить дружині про подорожі в далекі країни, раптом уперше натикається на холодний, нерозуміючий погляд Еммі.
– Навіщо мені їздити на кораблі, я ж не матрос, – відповідає вона. – Я завжди мріяла про гарний будинок, про милих дітей і доброго чоловіка.
Роберт був немов оглушений. А Еммі дивилася на нього великими невинними очима, не сумніваючись, що доб’ється свого.
“Батько” холерного вібріона
Життя лікаря в глухому Клаустгалі нудне, наповнене рутиною. Але незабаром налетіла холера. Ця біда і зробила згодом двадцятитрирічного Коха тим, ким він став. Він не просто лікує хворих – вивчає хворобу. Розтинає трупи померлих, ясно усвідомлюючи, на яку смертельну небезпеку наражається. Але тоді Роберт був занадто молодий, щоб зробити правильні висновки з побаченого під мікроскопом – скупчення живих істот, схожих на вигнуті дужки. Лише вісімнадцять років потому Кох блискуче доведе, що саме ці “дужки” (він назве їх холерним вібріоном) викликають страшну хворобу.
Холера закінчується так само раптово, як почалася, і Роберт, щоб утримувати розпещену, звиклу до розкоші дружину і маленьку доньку, знову працює лікарем – у глухій психіатричній клініці. Потім переїжджає в містечко поблизу Познані. Його викликають до хворих у будь-який час доби. Роберт такий виснажений, що на наукову роботу не залишається ні часу, ні сил. Але Еммі задоволена: дохід зростає, а жителі містечка низько вклоняються їй та її чоловікові.
Відкриття на мишачому кладовищі
Жителі містечка Вольштейн, де до вченого прийшла світова слава, любили свого лікаря. До герра Коха можна звернутися з будь-якого приводу, чи то пологи, чи то зубний біль. Якби не його дивна забава – різати мишей, можна було б сказати, що він людина бездоганна. Кох не знає, що над ним добродушно посміюються – він запойно працює.
Своє перше велике відкриття він зробив випадково: під окуляр його мікроскопа потрапила крапля крові загиблої від сибірської виразки вівці. І він звернув увагу, що там є якісь палички і клубочки. Кох упевнений, що вони викликають хворобу, але це треба довести. Він створює живильний бульйон – середовище, найбільш схоже на живий організм, вирощує “клубочки” штучно, а потім скуповує по всій окрузі мишей і вводить їм заразу.
Учені б здригнулися, побачивши, в яких умовах відбуваються досліди: у кухонному закутку, без лабораторного посуду, шприців, засобів захисту. Він повторює свої експерименти знову і знову, щоразу переконуючись: кожна бацила перетворюється на мільярди бацил і знову вбиває. Коли останній десяток мишей був знищений і куточок за фіранкою перетворився на мишаче кладовище, він сказав собі: “Все”. Так Кох довів, що мікроби справді спричиняють сибірську виразку. Не було на землі людини, здатної спростувати його досліди, настільки вони були точні, безпомилкові та красиві.
Препарат 271
Повідомлення Коха стало сенсацією. Щоправда, патріархи науки не бажали потіснитися і пустити його на Олімп. Але його праці швидко ставали надбанням гласності. Дружина, як і раніше, не розуміла, навіщо Роберт возиться в лабораторії, але у нього з’явилася однодумниця. Це дочка Гертруда, любов до якої Кох проніс через усі злети і падіння свого непростого життя. Вона миє лабораторний посуд, годує мишей. З нею Кох ділиться своїми думками.
Невдовзі Коха з сім’єю переводять до Берліна і призначають на високу посаду радника урядового управління охорони здоров’я (правильно — радником в Імперському відділенні охорони здоров’я). Він отримує лабораторію, помічників і з притаманною йому пристрастю починає шукати причину страшної хвороби – туберкульозу. Сьома частина людства гине від неї. Ніхто не знає, звідки вона береться, як заражаються нею, як її лікувати.
Кох годинами просиджує над мікроскопом, вдихаючи порошинки висохлого мокротиння хворих, анітрохи не турбуючись, що може заразитися. Але мікроб не дається в руки! Не допомагають жодні хитрощі. Кох препарує легені померлих, ставить сотні, тисячі експериментів, починає сумніватися в правильності обраного шляху. Його руки почорніли від фарби – він сподівається побачити невловимого вбивцю, пофарбувавши його в яскравий колір. Одного разу придумав новий – який за рахунком! – склад фарби. Зруйновані клітини легеневої тканини матово-коричневого кольору. Але що це рухається, мерехтячи місячною синявою? Чітко видно злегка вигнуті палички. Ось вони, найзловредніші вбивці! Двісті сімдесят перший препарат. До Коха доходить, що він відкрив збудник туберкульозу. Але, вірний собі, він не поспішає про це повідомляти. Лише довівши все собі самому, пише працю під скромною назвою “Про етіологію туберкульозу” і несе її в Берлінське товариство наукової медицини.
…Закінчивши доповідь, Кох чекає. У залі тиша, яка його лякає. І раптом – гуркіт оплесків. Ніколи ще цей зал не чув таких овацій (на той час від туберкульозу в Німеччині помирав кожен сьомий!). Тієї ж ночі приголомшлива новина облетіла всю земну кулю: доктор Кох знайшов мікроб, що викликає сухоти. На ранок ім’я німецького лікаря було на вустах усіх лікарів світу.
У 1905 році мікробіолога Генріха Германа Роберта Коха (1843-910) було нагороджено Нобелівською премією з фізіології та медицини за “дослідження і відкриття, що стосуються лікування туберкульозу”.
Коли людина зраджує собі
Визнання, слава і різкий стрибок вгору службовими сходами зіграли фатальну роль. Самою природою в Коху було закладено два начала. Одне – самовідданого, героїчного подвижника. Друге – владолюбця, що прагне збагачення і пошани обивателя, холодної, сухої людини. Учений став зарозумілим і грубим, не терпів заперечень. Учні боялися його і підтакували в усьому. Тих, хто насмілювався сперечатися, Кох безжально виганяв. Але, як і раніше, він працював так само захоплено, як у молодості.
З Еммі вони давно чужі. Єдине, про що вона його просить, – бути присутнім на її званих обідах. Іноді він погоджується. Але… Одного разу Еммі запросила гостей, приготувала смачний обід. Бесіда за столом ллється невимушено, і раптом Кох, ні слова не кажучи, встає і виходить. Гості переглядаються, Еммі шукає чоловіка по всьому будинку. Ніде немає! Асистент Коха знає, де шукати – у лабораторії. І, справді, застає Коха сидячим за мікроскопом. Він давно забув, що на нього вдома чекають дружина та гості.
Невдовзі Кох з головою поринає у відлюдництво, як було в роки його злиденної молодості. Тільки тепер занадто багато самовпевненості. Учений задумав грандіозне: знайти ліки від туберкульозу. І ось настає день, коли він збирається оприлюднити відкриття. На душі в нього неспокійно. Він знає, що ще зарано говорити про результати, що треба багато чого перевірити. Але боїться, що хто-небудь випередить його. 4 серпня 1890 року батько бактеріології Роберт Кох на весь світ проголосив, що засіб для лікування туберкульозу ним знайдено. Він назвав його туберкуліном.
Кох не розкрив таємницю своїх ліків, але як лікарі могли не повірити вченому, чия бездоганна вимогливість до себе була відома усьому світу? Людині, яка сотні разів ризикувала життям, перш ніж оголошувала про результати своїх досліджень! Миттєво в газетах з’явилися статті під заголовками на кшталт “Лихоманки більше немає”. Роберт Кох став всесвітнім генієм, а захопленість туберкуліном набула характеру масового психозу. Бульбашки з рідиною розкуповували в нечуваній кількості. На Коха посипалися царські почесті.
І раптом настало протверезіння. Раптове і страшне. З’явилися повідомлення про смерть пацієнтів від набряку легенів після ін’єкцій туберкуліну. Раптом виявилося, що не відомо жодного випадку лікування цими ліками. За кілька місяців усі переконалися, що туберкулін не тільки не виліковує від сухоти, але часто руйнує організм, прискорюючи смерть. Ті, хто ще вчора молився на Коха, стали його проклинати.
У гонитві за мухою цеце
Обпльований, осміяний, Кох вирішує виїхати з Німеччини. І в цей, найважчий період життя, знаходить сімейне щастя, якого не знав раніше. Остаточно роз’їхавшись з Еммі, він зустрічає дівчину молодшу за себе на тридцять років. І в сум’ятті розуміє, що кохає її так, як ніколи не кохав дружину. У 1893 році у віці п’ятдесяти років Кох одружився з молодою актрисою Гедвігою Фрайбург.
“Мені доведеться їхати в Африку”, – сказав їй Кох і затамував подих. Адже від того, що вона відповість, залежало його життя. А Гедвіга навіть не думала про те, що це іспит для неї. Вона лише запитала, що їй узяти з собою. Ця розмова визначила майбутнє. Сімнадцять років, аж до смерті Роберта, подружжя було дуже щасливим…
В Африці Кох вивчав сонну хворобу, яка за кілька років забрала понад мільйон життів. Починається вона з головного болю, потім наростає слабкість, хворий засинає там, де перебуває, і розбудити його вже неможливо. Учений виявив, що збудника хвороби переносить муха цеце. І знайшов ліки. Для африканців його ім’я стало священним.
Лише через сімнадцять років після смерті Коха учні дали його улюбленому туберкуліну нове життя – почалася діагностична ера. Реакція Пірке, відома кожному школяреві, заснована на підвищеній чутливості зараженого туберкульозом до туберкуліну. І сьогодні, через майже двісті років, це головна діагностична реакція у фтизіатрії. Великі вчені геніальні навіть у своїх помилках…
Читайте також: Унаслідок пандемії вперше за понад 10 років зросла смертність від туберкульозу
Наталія ДОЛІНА
