– Запитання, яке ми першим ставимо зараз всім нашим гостям: що ви робили 24 лютого? Як для вас особисто почалася війна?
– Війна почалася вночі: ми прокинулися від звуків вибухів. Моя родина тієї ж ночі поїхала у безпечне місце, на захід України, а я – поїхав на роботу. Біля шостої ранку я був вже на роботі. В Інституті 24 лютого перебувало 450 пацієнтів у стаціонарі, з них – 45 дітей з батьками, приблизно 10 пацієнтів після трансплантації кісткового мозку. Нам треба було швидко ухвалити рішення, що ми робимо з пацієнтами, бо більшість з них – не кияни, приїхали з Донецької, Запорізької, Харківської, Сумської областей. Їм було небезпечно повертатися. І треба було їх виписувати. А куди? У зону бойових дій?
Ми займалися евакуацією дітей за кордон. Вони потребували спостереження, і ми не могли просто на потяг посадити дітей-онкопацієнтів і сказати – їдьте. Тут була потрібна екстрена домовленість. Ми її отримали. Потрібно було підтримувати господарську діяльність НІР – опалення, світло, безпеку для пацієнтів і співробітників, які перебували в інституті. Власне, цим і займалися в перші дні війни. Власне, цим і займалися в перші дні війни.
У нас перших з’явилася спеціальність «військовий онколог»
– Багато співробітників НІР залишилося?
– Я можу сказати, скільки поїхало. Близько 200 співробітників: десь 50 лікарів, решта – медсестри, санітарочки та інший персонал. Хтось поїхав через те, що проживав у Бучі, Ірпені, Гостомелі. Власне, багато хто відвозив сім’ї і потім повертався. А є такі, які не повернулися і до теперішнього часу з-за кордону та з інших регіонів нашої країни. Але персоналу вистачало для допомоги нашим пацієнтам. Власне, і зараз вистачає через те, що потік зменшився. Якщо раніше в нас перебувало 450-500 пацієнтів щодня на стаціонарному лікуванні, на амбулаторних процедурах – десь 200 і приблизно 1000 на консультаціях, то зараз їхня кількість впала майже в два рази. І власне, персоналу треба в два рази менше. Додаткових кадрів ми наразі не потребуємо. Додаткових кадрів ми наразі не потребуємо.
– Національний інститут раку не зупинявся жодного дня з початку війни. Перші дні НІР працював на виписку. Вже на початку березня проводив планову хіміотерапію, видавав препарати, консультував пацієнтів. Потім ви відновили як хірургічні операції, так і променеву терапію. Зараз НІР вже працює практично в тому самому режимі, що і до 24 лютого. Як вам це вдалося?
– Ми написали кілька статей про те, як Інститут раку і онкологічна служба працювали під час війни. Ці статті опублікували в престижних виданнях, зокрема в The Lancet. Квінтесенція цих статей полягає в тому, що всі рішення ми приймали день на день. Ми не могли планувати на тиждень, на місяць вперед. Планували з сьогодні на завтра.
Є певні категорії процедур, які ми не можемо виконувати під час активних бойових дій. Наприклад, процедури з променевої терапії, з ядерної медицини, лікування радіофармацевтичними препаратами, діагностику з радіонуклідними препаратами. Власне, ці методи до початку квітня у нас не застосовувалися.
Я з 25 лютого і до початку квітня перебував цілодобово на роботі. Робота наша полягала в тому, щоб налагодити безпечне місце перебування в НІР, обладнати укриття необхідним: стратегічним запасом води, пелетами для опалення, харчуванням для пацієнтів, які залишилися, і для персоналу, який живе в інституті. Ми налагоджували співпрацю з ТРО, забезпечували безпеку території. Навчали персонал надавати ургентну допомогу, бо ми онкологічна клініка і в нас інший профіль. Займалися онлайн-консультуванням, бо багато наших пацієнтів поїхали за кордон, а медичні документи залишилися тут. Ми сканували документи, через месенджери передавали їм, щоб вони мали можливість за кордоном продовжувати лікування.
Через те, що багато пацієнтів поїхали, забезпеченість ліками була достатня, і ми відправляли ліки у інші регіони країни. В онкоклініки Західної України, де збільшився пацієнтопотік, розподілили препаратів, закуплених за державний кошт, на суму понад 40 млн гривень.
Ми займалися комунікацією з міжнародними онкологічними товариствами щодо виключення лікарів і науковців з росії з цих спільнот і медичних асоціацій. Це був окремий напрямок роботи. Потім ми аналізували, що ми робимо, і писали наукові статті. Зараз немає даних з достовірних джерел, як, наприклад, надавалася онкологічна допомога в Сирії чи в Афганістані під час воєн. У нас не було прикладу, який би ми могли наслідувати, щоб не припускатися помилок. Ми все аналізували для того, щоб зафіксувати. І дай Бог, щоб це все нікому не знадобилося. У нас перших з’явилася спеціальність «військовий онколог». Як надавати допомогу в умовах обстрілів – ніде ще не описувалось. Це також була наша робота.
У березні ми потроху відновили медичну діяльність: починали з двох операцій на день, зараз вже робимо 25–27. Максимум, який ми можемо зробити – 35 операцій на день. Динаміка позитивна, довіра до Інституту раку велика. До речі, дуже цікавий факт: наші пацієнти повертаються на лікування до нас навіть після перебування за кордоном.
Є стала теза, такий собі патерн: «В Україні погана медицина». І наші пацієнти, які живуть з цими думками, поїхали за кордон. І там опинилися в такій ситуації: в деяких країнах у клініках гарні ремонти і свіжий лінолеум, але процеси йдуть не так, як вони звикли. Для нашого пацієнта немає проблем захотіти і впродовж однієї доби отримати консультацію головного лікаря Національного інституту раку або відомого професора. В Україні це можливо. А ще можливо зробити КТ чи МРТ і вже ввечері отримати висновок. А наступного дня піти на консультацію до свого онколога.
За кордоном пацієнти записуються за 2–3 тижні, опис результатів обстеження теж робиться протягом тижня. Записатися на консультацію до онколога теж вийде не раніше ніж за два-три тижні. А наші пацієнти хочуть сьогодні. І ми звикли, що поки черга під кабінетом не закінчиться, лікар додому не піде. Наші пацієнти оцінили це і потроху повертаються. Я по форумах онкологічних пацієнтів бачу, що вони по-іншому починають дивитися на українських лікарів.
– Ви казали, що обладнали укриття. Розкажіть, що саме там є? І на яку кількість людей воно розраховано?
– У нас є глибокий підвал, і він виконує функцію укриття. Це не бомбосховище, бо до бомбосховищ окремі вимоги. Наш підвал досить широкий і досить захищений. Ми там розвернули ліжка на 56 місць. Там є запас води, є санвузол, є три окремі виходи на вулицю. Ми провели wi-fi. Це також була проблема знайти майстра, який зможе зробити це в перші дні війни, бо в нашому підвалі не було ні мобільного зв’язку, ні інтернету. Ми там розгорнули реанімаційні ліжка на випадок, якщо у пацієнтів буде ускладнений перебіг і треба буде кисень і наркозні апарати. Утеплили, бо на кінець лютого – початок березня було холодно. Коли в НІР перебувало понад 65 пацієнтів, на одному ліжку лежали по дві людини.
– А як ви зараз реагуєте на повідомлення по повітряну тривогу? В Києві тривоги все ще часті. До сховища спускаєтеся?
– Авжеж. Ті пацієнти, які транспортабельні, користуються укриттям. На жаль, емоції вже притупилися, і не всі до сховища йдуть. Багато хто вважає, що якщо нічого не «прилетіло», то вже й не «прилетить». Це хибна думка, бо в Україні кожного дня щось «прилітає». А якщо ти не в укритті, то не маєш додаткового захисту.
Щодо повітряних тривог, може, через те, що я прожив перші два місяці в інституті і був 24/7 зайнятий роботою, я не міг емоційно реагувати, як, наприклад, пацієнти чи люди, які перебували вдома. У тебе є персонал, яким ти маєш керувати, є пацієнти, за яких ти несеш відповідальність. У мене не було часу на апатію чи додаткову тривогу, тому що я був на роботі, при виконанні обов’язків. Тому, власне, коли ми сиділи в укритті з колегами під час тривоги, народилася ідея фіксувати все, що відбувається в онкології в умовах війни, щоб потім писати наукові роботи. Щоб воно лишалося не на сторінках в ФБ заради лайків чи коментарів, а серед світової наукової спільноти – такий новий досвід, на жаль, через такі негативні події. Але це дало нам можливість концентруватися не на емоціях і працювати.
– Чутки про те, що війна почнеться, ходили задовго до 24 лютого. Ви були готові до того, що вони стануть реальністю?
– Я не з тих людей, що панікують на рівному місці. Авжеж, я читав інформацію в українських та закордонних ЗМІ про те, що війна з росією можлива. Тривога в мене була, в першу чергу, через те, що в мене двоє маленьких дітей, і я не хотів, щоб вони отримали ту травму, яку вони отримали: вибухи, сирени, поспіхом вночі виїжджати з Києва…
Ніхто з моїх колег не вірив, що будуть літаки над Києвом, що будуть ракети рф. У всіх є досвід 2014 року, і всі вважали, що війна – це десь далеко. Але на сьогоднішній день немає жодної області в країні, яку б не обстріляли, тому ніхто не міг прогнозувати, як це буде.
– І не було думки виїхати?
– Думки кудись їхати напередодні не було. Взагалі не було думки кудись їхати, бо це наша країна, наш дім. І хто солдатом, хто офіцером, хто лікарем, хто журналістом – кожен має бути на своєму місці. Наприклад, немає лікаря, який надає медичну допомогу, – і ми програємо війну. Немає журналіста, який описує все, що відбувається, – і ми програємо війну. Навіть ті спеціальності, які у війну безпосередньо не залучені, допомагають волонтерством чи працюють і платять податки. Тому і в мене напередодні не було думок кудись поїхати, перечекати. Треба бути корисним там, де ти є.
– Багато зараз ваших співробітників у ЗСУ чи ТРО?
– У нас є люди, які самостійно пішли до ЗСУ і не тільки лікарями працювати, а й солдатами. Таких троє. Таких троє. Десятеро були у ТРО, зараз вони потроху повертаються. Є у нас люди, які чергували біля інституту, охороняли його. Всі люди різного емоційного складу, і якщо ти вважаєш, що ти корисний в ЗСУ і ТРО, то ми нікого не тримали, а тільки підтримували. Бо честь їм і хвала за це.
Ми віддали ліків більш ніж на 40 млн гривень у регіони Західної України
– Чи є в НІР наразі нестача лікарських засобів або витратних матеріалів?
– Про досвід інституту я розказував, але він відрізняється від роботи інших онкологічних закладів країни. Чому? Тому що у нас нових онкологічних пацієнтів протягом першого тижня не було. Потім пацієнтопотік почав відновлюватися, але того рівня, який був до 24 лютого, не досягнув. Чим менше пацієнтів, тим більше залишків препаратів, яких вистачить на триваліший час. І це нас рятувало: тих ліків, які були, вистачало нашим пацієнтам. Ті ліки, які ми бачили, що нам не потрібні, ми віддавали в регіони.
Я повторюся: ми віддали ліків на понад 40 млн гривень у регіони Західної України, бо в них пацієнтопотік виріс у рази. Я знаю, що у Львівському, Закарпатському, Івано-Франківському онкоцентрах пацієнтопотік зріз на 300%, а ліки були розраховані на звичайну кількість пацієнтів. Тому ми їх виручали і перенаправляли ліки. Так само і з іншими витратними матеріалами. Звичайно, зараз ліки потроху починають закінчуватися, але ми працюємо з волонтерами: нам дуже допомогли лікарі з-за кордону, з Британії, з мережі приватних клінік надіслали дві фури витратних матеріалів для хірургії та ендоскопії. Українські лікарі із Португалії передали нам ліки та медичні вироби, щоб наші пацієнти не були змушені купувати їх самостійно. Американська діаспора допомагає ліками для хіміотерапії. З таким потоком, який в нас є зараз, ліків вистачить на 5-6 місяців. Якщо пацієнтопотік збільшиться, то, я думаю, що і ми, і МОЗ зможемо докупити необхідні ліки, щоб не було дефіциту.
– Я весь час бачу інформацію про те, що МОЗ отримує медичну гуманітарну допомогу з-за кордону. Скажіть, будь ласка, НІР також отримує ліки, які приймає МОЗ?
– Так, ми також отримуємо. Це препарати не для хіміотерапії, а загальної групи – антибіотики, знеболювальні, розчини, препарати для харчування, пелюшки, підгузки, шприци. Але вони універсальні, і ми також їх потребуємо. Щодня надходять два-три запити від МОЗ, щоб ми дали заявки і отримали допомогу з їхнього переліку. Ця робота не зупиняється: щоденно, в суботу, в неділю, ввечері, зранку. Немає дня, щоб Інститут раку не отримав якусь гуманітарну допомогу. На сьогоднішній день я не можу гарантувати, що ми забезпечені на 100%, але на останні 10 операцій які я зробив особисто, пацієнти нічого не купували самостійно.
– З якими основними проблемами зараз стикається Інститут раку?
– Наша головна проблема – це фінансування. Вона була і до війни, і зараз є. Якщо ми говоримо про базову медицину, то ми всім забезпечені. А якщо про найсучасніші препарати для лікування онкології, які використовують у світі, – то наші лікарі обмежені тим, що держава не все закуповує. Зараз є обмеження в національному переліку, є і в номенклатурі МОЗ. Звичайно, надто дорогими ліками нас не забезпечують. Наприклад, пацієнту для лікування потрібна ін’єкція препарату, який коштує кілька тисяч доларів, і таких ін’єкцій потрібно декілька. І весь фінансовий тягар лягає на плечі пацієнта та його родичів. Лікарі не мають коригувати свої призначення відповідно до фінансового стану пацієнта, бо ми повинні призначати найефективніше лікування. Якщо спиратимемося на ціну лікування, то це не медицина, а обмеження життя пацієнтів. Ми не можемо допустити цього.
Для лікування онкохворих дорослих наразі закуповується 76 препаратів, більшість з яких є генеричними. Отже, наразі за рахунок коштів держбюджету пацієнти можуть отримати майже всі доступні на ринку генеричні препарати. Але щодо оригінальних лікарських засобів ситуація складніша. Пацієнти здебільшого вимушені їх закуповувати за власний кошт або за рахунок місцевих програм. Є сподівання, що з впровадженням інструментів договорів керованого доступу з’явиться можливість закуповувати більше оригінальних препаратів.
– Якщо ми вже заговорили про фінансову токсичність лікування раку. Раніше в НІР була велика кількість клінічних досліджень. Яка їхня доля зараз? Вони тривають чи їх зупинили?
– Усі клінічні дослідження, які раніше проходили у НІР, продовжуються. Якщо пацієнти можуть приїхати в Інститут, то вони беруть у них участь, лікуються згідно з протоколом. Якщо пацієнти переїхали, наприклад, до Західної України, то координатор їх спрямовує в той центр, де можна продовжити лікування. Єдине, що фармкомпанії поки що не відкривають нових досліджень в Україні.
Довідка «МБ»
Безносенко Андрій Петрович
Кандидат медичних наук Ph.D., МВА, заслужений лікар України.
Хірург-онколог вищої категорії відділення онкоколопроктології та головний лікар Національного інституту раку.
Член групи експертів МОЗ України за напрямом «Онкологія».
Консультант-онколог Програми розвитку ООН в Україні (UNDP).
Ми запустили новий проект – подкасти на YouTube-каналі “Містер Блістер”.Повний запис розмови з Андрієм Безносенком можна подивитися на нашому YouTube-каналі.
Використані фото: facebook
