Початок ери антибіотиків
Термін “антибіотики” для позначення речовин, що виробляються мікроорганізмами з метою знищення або порушення розвитку інших мікроорганізмів-противників, ввів у медицину американський мікробіолог Зельман Ваксман, який отримав Нобелівську премію за відкриття стрептоміцину. Щоправда, сам термін «антибіос» (від латів. anti– проти, bios– життя) був запропонований ще Луї Пастером і трактувався як «життя проти життя».
Перші відомості про речовину з антибактеріальними властивостями, виділену з цвілевого гриба Penicillium notatumта отримавшу назву пеніцилін (від латинського penicillium– цвіль), були опубліковані в 1929 англійським мікробіологом Олександром Флемінгом. Промисловий випуск пеніциліну як ліків був налагоджений лише 1943-му у США. У Радянському Союзі його створили на рік раніше біологи Зінаїда Єрмольєва та Тамара Балезіна. Причому «радянський» штам Penicilliumcrustosum, з якого 1944 року почали випускати пеніцилін, виявився продуктивнішим, ніж «американський».
Можливість отримання антибіотиків із мікроорганізмів дала поштовх бурхливому розвитку фармакології. 1939-го року з’явився граміцидин, 1942-го – стрептоміцин, 1945-го – хлортетрациклін, 1947-го – хлорамфенікол (левоміцетин). До 1950 було відомо більше 100 антибіотиків. Деякі з них використовуються і досі.
З середини ХХ століття потреба у цих препаратах зросла, оскільки мікроорганізми швидко ставали стійкими до них, що призводило до зниження ефективності терапії. Наступний етап ери антибіотиків – створення напівсинтетичних та синтетичних засобів, подібних до природних. Так були отримані пеніциліни амоксицилін, ампіцилін, карбеніцилін та препарати групи цефалоспоринів. Перший макролідний антибіотик еритроміцин розроблений у 1952 році, а перший хінолон, налідіксова кислота – у 1962-му. З 1986 року застосовуються фторовані хінолони.
Вони «працюють», а бактерії пристосовуються
Антибактеріальні препарати спричиняють загибель або затримку росту бактерій, що призводить до ліквідації інфекції. Антибіотики діють у мікробних клітинах – у їхніх мембранах чи у внутрішньоклітинному просторі. Більшість препаратів порушують проникність клітинних мембран та пригнічують синтез білків у мікробних клітинах.
За характером впливу на мікроорганізми антибіотики поділяють на бактеріостатичні та бактерицидні. Перші гальмують зростання та розмноження мікроорганізмів, не викликаючи їхньої загибелі. Вони призначаються пацієнтам з хорошим імунітетом, коли передбачається, що організм сам впорається з «бактеріями, що заснули» під дією препарату. Бактеріостатичні препарати також потрібні в ситуаціях, коли швидка загибель патогенних мікроорганізмів може призвести до вивільнення великої кількості бактеріальних токсинів та розвитку тяжкої інтоксикації. Бактерицидні препарати викликають загибель бактерій, і організму залишається лише вивести їх. Деякі антибіотики, зокрема, макролід із групи азалідів азитроміцин, залежно від дози чинять бактеріостатичну, або бактерицидну дію.
Більшість сучасних антибактеріальних засобів мають широкий спектр дії, тобто впливають на кілька груп збудників. Хоча лікарі орієнтуються в основному на ефективність тих чи інших ліків, доведену в клінічних дослідженнях, а не на приналежність антибіотика до групи широкого або вузького спектра активності. Багато в чому це зумовлено розвитком мікроорганізмів стійкості (резистентності) до антибіотиків.
Майже одночасно з відкриттям перших антибіотиків вчені виявили у бактерій здатність виробляти спеціальні ферменти, що блокують дію препаратів, – бета-лактамази. Сьогодні вже відомо кілька десятків речовин, що дозволяють мікробним клітинам протистояти антибіотикам. Чим ширше і довше застосовується препарат у певному регіоні, тим вище ймовірність розвитку до нього стійкості у штамів, що там циркулюють. У зв’язку з цим сучасні антибактеріальні засоби містять компоненти, що сприяють подоланню резистентності бактерій та забезпечують ефективну дію антибіотика.
При нераціональній антибіотикотерапії деякі бактерії можуть частково або повністю втрачати свою клітинну стінку і утворювати так звані L-форми. Але при цьому вони зберігають свою здатність до розвитку та за певних умов активуються, що призводить до рецидиву інфекційного процесу. L-формам подібні особливі природні види мікроорганізмів, які не мають деяких компонентів клітинної мембрани, наприклад, мікоплазми. В організмі людини вони розташовуються внутрішньоклітинно і викликають ураження органів дихання та сечостатевого тракту.
Основні групи антибактеріальних засобів
Аміноглікозиди, глікопептиди, карбапенеми, лінкозаміди, макроліди, монобактами, нітроімідазоли, нітрофурани, оксазолідинони, пеніциліни, поліміксини, сульфаніламіди та ко-тримоксазол, тетрацикліни, хінолони/фторхін.
Проблема вибору
При гострих інфекціях на першому етапі лікування антибіотики призначаються, як правило, на основі даних щодо переважаючих збудників, їхньої резистентності у місцевості, де проживає пацієнт, та з урахуванням тяжкості перебігу хвороби. Якщо ефекту від антибактеріальної терапії немає протягом 72 годин, необхідна зміна препарату. При затяжних та хронічних інфекціях у виборі оптимального антибіотика допомагають результати досліджень на визначення чутливості виділених бактерій до тих чи інших ліків.
В амбулаторній практиці антибіотики найбільш широко застосовуються при захворюваннях ЛОР-органів та дихальних шляхів – отитах, синуситах, бронхітах та пневмоніях. Раніше препаратом вибору за таких станів був амоксицилін, а альтернативними – цефалоспорини та макроліди. У зв’язку із зміною властивостей бактерій ефективнішими виявилися захищені пеніциліни (з інгібіторами бета-лактамаз); нові макроліди та «респіраторні» фторхінолони, наприклад, левофлоксацин. Однак клініцисти застерігають від його необґрунтованого прийому через надзвичайно широкий спектр дії, який не завжди потрібен, зростання резистентності до препарату при його частому застосуванні. При виборі препарату завжди слід враховувати, що нові антибактеріальні засоби – це не панацея від усіх інфекцій, їх слід використовувати лише за відповідних показань до застосування.
Використані фото Shutterstock/FOTODOM UKRAINE
