Ручний період
Подорожуючи латиноамериканськими джунглями, Жанна Ледлофф познайомилася з індіанським племенем екуана. Вона звернула увагу на незмінно веселий настрій цих людей і спокійну вдачу їхньої малечі. У дорозі, коли траплялася якась пригода, наприклад, перевертався човен, утомлені європейці сердилися. Провідники-індіанці щиро бавилися тим, що сталося, використовуючи неприємність як привід для жартів. Незабаром дослідниця знайшла відповідь на питання, що робить їх щасливими, а нас вічно незадоволеними. Виявляється, все залежить від виховання. Педагогічні методи екуана, що помітно відрізнялися від європейських, вона назвала принципом наступності. Мами-індіанки ані на хвилину не спускали немовлят із рук. Вони носили їх під пахвою, на стегні, на спеціальному перев’язі. У малюка не було потреби плакати, щоб покликати маму, коли йому хотілося їсти, пити… Усі потреби, у тому числі й природні потреби, дитина задовольняла, не злазячи з рідних рук. Мама, якщо встигала, спритно відхилялася, якщо ні – це ставало приводом для благодушного сміху, але ніяк не для невдоволення.
Дитячі витівки найчастіше ігнорувалися. Ніхто не сварив дитину, яка щось розбила або зробила калюжку в будинку. Усією своєю поведінкою дорослі виявляли малюкам повне прийняття. Випещене таким чином відчуття своєї правильності у старшому віці, коли батьки починали вказувати дітям на неприпустимість якихось дій, допомагало відрізняти ситуативне зауваження «поганий вчинок» від узагальнюючого «поганий ти». А погані вчинки, на думку Жанни Ледлофф, дітям чинити зовсім не хочеться, оскільки вони наділені вродженою потребою отримати схвалення з боку оточуючих.
Кинутий та неправильний
А що відбувалося з малечею донедавна у нас? Щойно дитина з’являлася на світ, її забирали у мами, поміщали в незатишну кімнату, де вона лежала і зі сльозами на очах чекала, коли вічно зайнятий медперсонал приділить їй увагу. Годувати її відносили до мами не тоді, коли дитині хотілося, а за розкладом. І звичайно, медсестри не цілували його в животик, змінюючи підгузки. Яким нещасним і втраченим він почував себе, яким недобрим поставав перед ним світ!
Становище дитини вдома часом теж було далеким від ідеалу. Ще сьогодні деякі фахівці радять мамам не підходити до дитини, що плаче, відразу, якщо вона не голодна і суха. Тим часом немовляті невідомо, що мама рано чи пізно з’явиться. Її немає – все, що розуміє карапуз, що багряніє від ридання. Можна тисячі разів повторювати собі, що він у безпеці, але його страждання не стануть меншими. Туга за материнської уваги посилиться усвідомленням своєї неправильності. Воно сформується побачивши маминого незадоволеного обличчя, коли вона змінює мокрі штанці, татового гніву, коли його улюблена чашка чомусь перетворюється на купу дивних уламків. “Розбив”, “пролив” – скільки зауважень ми робимо дитині, коли потрібно лише почекати, поки вона виросте, і дати їй інформацію, необхідну для розвитку (скло б’ється – будь обережним, вода розливається – стане мокро).
Бути сміливим і у безпеці
Перебуваючи весь час із мамою, малюк екуана отримує багато нових вражень. То він мірно погойдується дорогою до джерела, то підстрибує, коли мама долає струмок на шляху. Разом із мамою потрапляє під дощ, разом із нею сохне, розглядаючи розкіш природи навколо, спостерігаючи ігри братів та сестер. Що відбувається із нашими дітьми? У перші роки життя, якраз тоді, коли їх розпирає енергія та захоплене бажання пізнавати все більше нового – чи то каструлі, чи величезні сміттєвози, – ми замикаємо їх в обмеженому просторі коляски, в одноманітності білих шпалер на стелі, єдино доступних для споглядання.
Коли дитина екуана навчиться ходити, їй ніколи не спаде на думку втікати від мами в джунглі, на відміну від наших малюків, що постійно намагаються вискочити на дорогу. Мами екуана покладаються на вроджений інстинкт самозбереження своїх чад і ніколи їх не смикають: туди не ходи, стій тут! Наші діти, які намагаються вийти за межі майданчика, відразу натикаються на окрик: «Куди пішов? Там машина! Адже на прогулянці мамі слід піти за дитиною – досліджувати світ, а не прикипати до лавки. Саме так можна навчити його відповідально ставитися до власної безпеки, залишаючись при цьому сміливим та активним.
Не менш цікаво для малюка бути при тому, як працюють дорослі. Єкуана не намагаються «привчати дітей до праці»: їх не змушують прибирати свої іграшки, не сунуть насильно віник чи мисливський лук до рук. Настає час, коли дитині вже самій цікаво взяти участь у справах дорослих, і як тільки вона потягнеться до маминого «кухонного» приладдя, одразу для неї знайдеться, наприклад, терка відповідного розміру.
Подорослішалому синові стає ніяково залишатися вдома з жінками, коли всі чоловіки вирушають на полювання. Він бере лук і йде за батьком. Дослідниці якось довелося спостерігати сцену, коли син розумів, що час полювати вже настав, але боявся цього. Він з відчаєм дивився на фігуру батька, що віддалялася. Жанна почала вмовляти хлопчика йти за ним, а того – зачекати на сина. Але за незадоволеним поглядом чоловіка зрозуміла, що припустилася помилки. Підліток, що змужнів, сам повинен прийняти рішення. Тоді він відчує себе вільною людиною, яка може робити те, що їй хочеться. Так виховується особистість, для якої праця – на радість.
У нас «привчання» до праці відбувається парадоксально. Спочатку ми смикуємо дитину, яка то хоче вимити повзунками підлогу, то пірнає з головою в раковину, де ми миємо посуд. Замість того, щоб направити його, ми проганяємо свого помічника, відбиваючи бажання працювати. А через кілька років обурюємося тим, що дитина росте ледачою. У результаті для більшості праця стає обов’язковою, яка тягне за собою стреси і депресії, а не одним із джерел щастя.
Полюби мене такою, яка я є?
Що відбувається, якщо принцип наступності порушений, дитина недоотримала материнської уваги і не набула відчуття своєї правильності в променях безмежного батьківського кохання? До кінця днів вона стане доводити світові своє право бути любимим за сам факт свого існування – право на кохання, яким нагороджує тільки мати, цілуючи попу свого малюка.
Дефіцит подібного розчулення може бути причиною того, що людина виростає інфантильною неряхою: чавкає, з мокрими губами, розкидає свої речі, вічно ниє. Це неусвідомлений заклик до світу втішити його, витерти підборіддя. Але ніхто не повинен ставати мамою для дорослої людини. Душу, яка прагне прийняття, зустрічають із роздратуванням.
Донжуанство – теж спосіб людини отримувати все нові і нові підтвердження того, що вона гідна любові. Це не потрібно тому, хто з дитинства обласканий батьківською любов’ю.
Як вчинити тим батькам, які хотіли б заповнити своїм дітям, що підросли, дефіцит «ручного періоду» і безумовного прийняття? Ледлофф радить якнайчастіше обіймати та цілувати їх, говорити про те, які вони чудові і як ви їх любите. Відчуття власної правильності можете дати їм лише ви. Якщо вони виростуть і почнуть вимагати цього від оточуючих, то натраплять на стіну неприязні. Подаруйте своїм дітям те, що їм потрібно, у потрібний час.
Використані фото Shutterstock/FOTODOM UKRAINE
