– Ми воюємо вже більше двох місяців, хоча нам давали лише кілька днів. А ви пам’ятаєте перший день війни?
– День був звичайний. Увечері напередодні ліг спати, ранком збирався йти на роботу до клініки. Мене розбудила співробітниця, зателефонувала і сказала, що почалася війна. У цей день у мене було заплановано кілька операцій, і перша думка була не про війну, а про те, що буде з моїми пацієнтами. Як їх попередити? Як відмінити консультації? Що робити із запланованими операціями, адже вони потрібні? Я зібрався на роботу. У цей час із мого ЖК виїжджала колона машин. Стояла вже шалена пробка. Я виїхати того дня не зміг фізично. Усі питання з пацієнтами вирішували у телефонному режимі.
Довелося підняти свої зв’язки, щоб потрапити добровольцем до ЗСУ
– Страшно було?
– Не дуже. Було швидше не зрозуміло
– Як вийшло, що ви пішли до ЗСУ, а не залишилися у клініці, як інші медики?
– Спочатку я був у ТРО, бо моя клініка вже не працювала. Я дивився на ситуацію в країні, на те, що багато лікарів поїхали, багато чоловіків поїхали. У нашому ЖК 18 будинків, які були майже повністю заселені жителями. Лишилося десь сорок чоловік. Я розумів, скільки потенційно буде поранених, скільки може бути роботи для лікаря. Враховуючи свій досвід, я хотів потрапити до ЗСУ.
Як з’ясувалося, призватися до ЗСУ – це велика проблема. Мені сказали чекати, бо мене як старшого лейтенанта медслужби запасу ніхто нікуди не призивав. Довелося підняти свої зв’язки, аби потрапити добровольцем до ЗСУ. Але при цьому потрапити до шпиталю, де потрібна висококваліфікована хірургічна допомога, я не зміг. Я потрапив до батальйону, який надає допомогу солдатам на передовій.
Зараз я організовую медичну службу батальйону, відповідаю за фізичний стан військовослужбовців, займаюся медичним забезпеченням, і коли батальйон виконує військові завдання, надаю медичну допомогу на полі бою. І це робить цілий заслужений лікар України (сміється).
Зі мною служить знайомий нейрохірург. У нього така сама ситуація: його ніхто не призивав. Він подзвонив мені, і я зміг допомогти йому.
– Тобто вже ви його взяли «по блату»?
– Виходить, що так. Він висококваліфікований нейрохірург, займається тим самим, що і я: витягує поранених.
Мені важливо, щоб люди, з якими я служу, вийшли з бою цілими
– А скільки всього медиків у батальйоні?
– П’ятеро. Я і чотири санінструктори. Ми відповідаємо за здоров’я 300 бійців. Простудні, грибкові, алергічні, хронічні захворювання. Поранення, травми. Все, що може статися з бійцем – це наші проблеми. В принципі, якщо ти неправильно надав першу допомогу, то другого етапу надання допомоги може і не бути.
– Як зараз проходить ваш день?
– О 6-й ранку підйом-зарядка. Сніданок. Далі нарада у комбата, який розповідає про завдання на день. Ставить бойові задачи. Потім йдуть консультації військовослужбових. Якщо потрібна додаткова діагностика – відправляємо до шпиталю, якщо ні – надаємо допомогу самостійно. Приймаємо та сортуємо медикаменти. Проводимо заняття у підрозділах та ротах з тактичної медицини, з надання першої медичної допомоги самостійно.
І самопідготовка, т.к. ми лікарі цивільні, і є багато нюансів, тому ми також займаємося самоосвітою.
– Два місяці тому ми жили зовсім по-іншому. У нас були інші пріоритети та цілі. Потім все змінилося. Що для вас було важливим два місяці тому?
– Мені було важливо реалізуватись у професії, організувати якісну медичну допомогу в Україні. Я із задоволенням займався наукою. Адже лікар живе не для себе, тож на першому місці завжди робота.
– А що стало головним зараз? Що для вас важливо сьогодні?
– Мені потрібен мир в Украиїні. Мені важливо, щоб люди, з якими я служу, вийшли з бою цілими. Якщо вони поранені, мені важливо надати правильну та якісну допомогу, щоб боєць залишився живим.
Я багато думав про це. Якщо говорити глобальніше, то в сучасній військовій медицині багато прогалин та порожнеч як з практичного боку, так і з наукового. І якби така можливість була, я б залишився працювати у військовій медицині. Наукових інститутів нема. Нам потрібно розвивати та аналізувати те, що було, як надавалася медична допомога. Це для мене цікавий та перспективний напрямок.
Звичайно, я можу повернутися до кабінету головного лікаря клініки, але, пізнаючи нові сторони медицини, розумію, що мені військова медицина дуже цікава.
Для розвитку необхідно змінювати вид діяльності. Щоб зрозуміти структуру, треба починати із самого низу. Я це вже проходив: починав із роботи санітара.
– А статус? Все-таки це іноді зобов’язує…
– Ні, не зобов’язує. У мене стільки цих регалій, що дипломи можна замість шпалер клеїти. Мене зараз більше цікавить можливість реально допомагати людям. Для мене зараз важливіше те, що я роблю, а не те, як я виглядаю.
Адже я з дитинства мріяв бути військовим лікарем. Я за освітою – військовий фельдшер. Закінчив училище. Тоді була домовленість із Ленінградською військово-медичною академією, що тих, хто закінчить училище з відзнакою, беруть без іспитів. Але тоді якраз розпадався СРСР, і нас туди не взяли. Я вступив до медінституту, пройшов військову кафедру. І коли з’явилася нагода стати військовим лікарем, я вже працював хірургом.
Моя мрія збулася, звичайно, у злегка перекрученій формі. Чоловік – він усередині воїн та розкривається під час війни. У нас у батальйоні багато зібралося статусних та успішних людей, але вони всі прийшли боронити батьківщину, не побоялися втратити те, що все життя напрацьовували. Піти із зони комфорту – це завжди складно, але якщо для тебе бізнес важливіший, то тобі тут робити нічого.
— Що ви робитимете, коли ми переможемо?
Поки не знаю. Може, залишусь в армії або повернуся до онкохірургії, але вже як ветеран війни.
Фото: архів Сергія Одарченка
