-Руслане, чому ви, висококваліфікований лікар-нейрохірург вирішили, що вам потрібно саме у ЗСУ, на передову? Чому не залишилися у вже відносно спокійному Києві, в лікарні?
-Починати треба із 24 лютого. Я того дня поїхав на роботу до Київської міської лікарні №17. Ми стояли на першій лінії прийому тяжких пацієнтів. До нас привозили всіх поранених із політравмою. Ситуація тоді була вкрай важка, а ще було страшно.
-Чому?
-На той момент не було жодного світломаскування. Надходили масово поранені. Бракувало рук в операційних, тому що лікарі евакуйовували свої сім’ї – хто до батьків, хто за кордон.
У Києві лише дві лікарні з відділеннями політравми – наша 17-та і лікарня швидкої допомоги. Але оскільки основні події розгорталися на правому березі, поранених везли до нас. Карети швидких моталися безперервно. Я тоді пробув на роботі три чи чотири доби.
Ще було страшно через те, що до Києва закинули багато диверсійних груп. Ішли вуличні бої. Ми оперували на всіх столах. І оскільки ти стоїш під світлом, ти – чудова мішень. Але відійти від столу ти теж не можеш: перед тобою лежить жива, поранена людина, яку треба рятувати. І ми працювали. Спали 2-3 години на добу і знову працювали.
Після того як бої в самому Києві припинилися і війська рф від міста відійшли, було спіймано та знешкоджено багато диверсійних груп. У тому числі піймали диверсантів, які до нас у прийомний покій надходили. У нас таких було троє.
Коли усе поступово стихло, багато хто з Києва евакуювався. І в нас разом із цим зникла робота. До нас перестали надходити планові пацієнти: у людей не було бажання лягати на операцію, було лише бажання поїхати від війни подалі. Роботи ставало дедалі менше. А новини з лінії фронту були невтішними.
Я ніколи не був військовою людиною, але мені стало страшно за свою сім’ю, за свою країну, за наших людей. Я розумів, що коли піду служити, мені буде дуже важко. Але я громадянин України. Я люблю цю країну. І я на війні зможу принести користь, допомагаючи бійцям на передовій.
-Як ви потрапили до ЗСУ? Мені розповідали ваші колеги про те, що це зараз не так просто зробити. І навіть доводиться «підключати зв’язки».
-Я у ФБ побачив пост колеги, з яким ми добре знайомі по минулих роботах, про те, що він зараз у ЗСУ. Я йому подзвонив і сказав: «Візьми мене до себе». Він спитав: «Ти точно хочеш?» Тоді саме формувався батальйон.
Він мене запитав, чи маю я офіцерське звання. Офіцерського звання в мене не було. Я закінчив університет, пройшов військову кафедру. Але її на той момент ліквідували, і мені дали лише документ про те, що я пройшов навчання, склав присягу. Однак військового звання не отримав.
Я сказав, що мені все одно і я готовий іти рядовим служити.
Він мені зателефонував наступного дня і повідомив, що від мене потрібен лише військовий квиток та присутність у військкоматі. Потім ми зустрілися у військкоматі. За півгодини мене мобілізували. Я надіслав документи своєму керівництву.
-Легко вас відпустили?
-Ні. Мене довго умовляли, потім сварили, бо не вистачає рук, і вони не хотіли мене відпускати. Але це було моє свідоме рішення. Протягом години я зібрав речі і поїхав до частини.
-Як сім’я до цього поставилася?
-Спочатку погано. Але згодом дружина мене підтримала. Вона сама лікарка, тому мене зрозуміла. У частині почалася моя служба: нас обмундирували, видали зброю, і ми розпочали свої прямі обов’язки – займалися здоров’ям особового складу.
-А де ви зараз? Якщо це можна говорити, звичайно.
-Я зараз на Донеччині, на «нулі». Я тут уже понад два місяці. На жаль, у нас обмежена кількість лікарів, тому є певні проблеми з ротацією. Я налагоджував логістику евакуації бійців та зв’язки з місцевим керівництвом. Може, через це мене керівництво і не хоче ротувати. Або не можуть. Вони знають, що я лікар досить високої кваліфікації, і розуміють, що якщо залишити тут самих санінструкторів без лікаря, то у певний момент може статися біда.
-А скільки у вас підопічних?
-На даний момент я є командиром свого підрозділу, у мене в підпорядкуванні двоє – санінструктор та водій.
-І скільки на вас трьох припадає бійців?
Тут це не прогнозовано. Бійці виконують бойові завдання, зазнають поранень. На жаль, гинуть.
У бійців загострюються хронічні захворювання, про які на «цивілці» вони просто не пам’ятали або взагалі не знали.
А тут, враховуючи специфіку виконання завдань, коли ти на передовій у окопі, будь-яке захворювання може зірвати виконання завдання всього підрозділу. Тому, перебуваючи на першій лінії, на умовному «нулі», важливо це пам’ятати і вчасно евакуювати хворого бійця. Евакуацією поранених із поля бою займаємось теж ми.
-Руслане, а що для вас як для лікаря на війні найскладніше?
-Найскладніше? Це коли ранять чи вбивають твоїх побратимів. Це дуже важко. Лікувати чи евакуювати не важко. Я цьому вчився, вчився досить довго, маю навички та знання у політравмі, у нейрохірургії, у суміжних спеціальностях, які мені дозволяють надавати допомогу без залучення інших фахівців.
Коли ти бачиш, що твоїх побратимів убивають… Це найскладніше.
-А чого вам не вистачає зараз найбільше? Рук, медикаментів, обладнання?
-Наразі ми повністю укомплектовані всім необхідним. Ми маємо запас медикаментів, перев’язувальних матеріалів, мої бійці повністю забезпечені всім. У кожного аптечка, яку ми самі збирали та переглядали. Зараз ми не потребуємо нічого.
-А хто відповідає за те, щоб у вас було все потрібне? МОЗ, волонтери, медичні служби ЗСУ?
-Цим займаються медичні служби ЗСУ та волонтери. Але здебільшого це волонтерська допомога. Зараз аптечки укомплектовані гемостатичними матеріалами, якісними перев’язувальними матеріалами, оклюзійними пов’язками, турнікетами, причому турнікетами гарної якості. Тобто рівень аптечок дуже високий.
-А ви не боїтеся втратити кваліфікацію як нейрохірург?
-Кваліфікацію я втратити не боюсь. Я окрім того, що займаюся лікуванням особового складу, веду консультативну діяльність, бо люди до мене звертаються, як і раніше. Дзвонять з усієї України. Телефонують і ті, хто виїхав за кордон.
Як з’ясувалося, надання медичної допомоги в Україні та Європі відрізняється докорінно. У нас цього не розуміють доти, доки не зіткнутися з медициною за кордоном.
Крім того, я постійно дивлюсь наукові публікації, які зараз випускаються у достатній кількості.
-А які у вас плани на майбутнє? Після того, як ми переможемо.
-Маю планів на майбутнє дуже багато. По-перше, я хочу, щоби закінчилася війна. Після початку війни до нас до лікарні завезли багато надсучасного обладнання, з яким треба навчитися працювати. Наприклад, в нас з’явився електронно-оптичний перетворювач з ангіоприставкою, на якому я раніше не працював. Я ще хочу додатково кваліфікуватися з нейрорентгенохірургії. Планів багато, я їх всі не озвучу. Але це основні кроки, які я зараз бачу для себе.
-Що для вас було важливо до 24 лютого, а що стало важливим зараз? Чи змінилися пріоритети?
-Ні, не змінилися взагалі. Для мене пріоритетом були сім’я та робота. Я як був трудоголіком, так ним і залишаюся, і як любив свою сім’ю, так і люблю. Я роботу завжди підлаштовував під плани сім’ї, щоб з дітьми більше часу проводити: возити на тренування та гуртки, забирати зі школи.
-А був якийсь день у ці півроку, який вам запам’ятався найбільше?
Були потрясіння, коли гинули мої побратими. Ці дні були найсумнішими, вони запам’яталися найбільше. В іншому, навіть коли ти сидиш під мінометним обстрілом у окопі, ти до цього звикаєш.
Звикаєш до пострілів, звикаєш до “прильотів”. Людина звикає абсолютно до всього. Не можна звикнути лише до смерті.
Є така теорія, що лікар звикає до того, що його пацієнти можуть померти. Але це не правда. Якщо хірург звик до смерті – то це вже не лікар, це м’ясник. Нормальний лікар не звикає до смерті пацієнтів. Він потім довго картається, розбирає, чому так сталося. Навіть якщо ти розумієш, що нічого не можна було зробити, це все одно тебе мучить.
-Про що ви мрієте?
-Навіть не знаю… Основне завдання – перемогти у цій війні. Я вже півроку не бачив своєї родини. Мрію про той день, коли буде ротація і я побачу дружину та дітей, обійму їх.
