Гарна до естетичної непристойності природа
Полтавщина з туристичної точки зору дуже популярна. Хто ж не знає Диканьку, Сорочинці зі славетним ярмарком або осередок українського традиційного гончарства – Опішню? Поза сумнівом, усі вони заслуговують окремої згадки і розповіді, але наразі мені хотілося б розповісти вам про іншу Полтавщину – про ті втаємничені, маловідомі місця, де розлита сила природи і енергія цілющих неторканих трав, де наживо дихає старовина, захована у ще нерозкопаних, недосліджених поселеннях-городищах та козацькій архітектурі храмів.
Отже, перше з них – селище неподалік Пирятина з красивою давньою назвою Велика Круча. Це персональне місце сили моєї колежанки і співавторки проекту «Спіраль Сили», звідти вона родом. Вона поділилася ним зі мною, а я вже ділюся з усіма, хто любить відпочивати у спокої і тиші, без натовпу бажаючих помедитувати «шукачів снаги».
Тут є затишний готельний комплекс з дендропарком, а ще – неймовірні краєвиди над річкою Удай. Природа – гарна до естетичної непристойності. Якщо хтось планував цього року поїхати помилуватися лавандою до Провансу, але з очевидних причин не зможе цього зробити, то в час цвітіння цього духмяного зілля можна зробити це саме тут, на берегах Удаю.
Рухаємося далі, де поблизу села Повстин розташоване Полкостенське городище – давньоруське місто-фортеця. Зараз тільки кілька пагорбів нагадують про те, що тут раніше було поселення, яке зупиняло половців та інших нападників у часи Володимира Мономаха. Та влітку тут п’янко і пишно цвітуть цілющі трави, з яких плетуть найкращі у світі купальські вінки. Це місце ще тільки чекає своїх археологічних дослідників.
Наступна частина нашої подорожі – Мгарський монастир поблизу Лубнів. Ця обитель пронизана козацьким духом і козацькою історією, тут був написаний втрачений наразі Мгарський літопис – один з найцінніших історичних документів XVII–XVIII століття, де було багато відомостей, зокрема, про спорудження мурованих церков в Україні у XVIII столітті.
Тож коли прийде пора мандрів – ми щиро сподіваємося, що цього літа ця можливість станеться, – будемо раді провести наших читачів Полтавщиною туди, де вповні сонця і цілющих трав, де кожна билинка дихає прадавньою козацькою потугою.
Грецька класика козацької церкви
Пирятин – маленьке містечко, славне своїми сирами, а також водонапірною баштою, яка колись послужила основною локацією для радянського фільму «Королева бензоколонки». І поряд – річка Удай із заплавами, де розкішні краєвиди, які хоч зараз у кіно знімай, поєднуються з фантастичними світанками. Багато хто з наших мандрівників не спить до сходу сонця в цій подорожі або дуже рано прокидається, бо справжній гріх – пропустити той момент, коли перші промені цілують плесо річки, і жоден сплеск не порушує універсальної гармонії, і ви можете долучитися до цього космічного відчуття, усвідомлюючи Божий задум серед нашого земного життя.
Неподалік, у селі Повстині, схована перлина дерев’яної козацької архітектури у стилі бароко. Це навдивовижу добре збережена церква Архистратига Михайла. Енциклопедія каже, що храм збудований 1775 року, але тутешній священник розповідає, що в самій церкві на одній з балок при реставрації знайшли рік освячення – 1770-й. Як би там не було, очевидно, це одна з останніх церков, збудованих у цих козацьких місцях до зруйнування Запорозької Січі. Зведений з дубових дошок, храм, присвячений воєводі Небесного Воїнства, достояв до нашого часу майже у первісному вигляді. У 50-х роках ХІХ століття церква була дещо змінена в стилі класицизму, після того як Синод заборонив український тип архітектури в сакральному мистецтві. Але грецька класика додала козацькій церкві особливого шарму.
Як стверджують старовинні книги, у певний час священником тут був канонізований православною церквою Дмитрій Ростовський (Туптало), визначний церковний діяч і письменник XVIII століття. Зокрема, йому ми завдячуємо «Житіями святих», над якими він працював багато років.
У 20-х роках ХХ століття, в період боротьби з «опіумом для народу», церква була розграбована – більшовики розбили дзвони і вивезли унікальний іконостас, створений у традиційному «народному» стилі приблизно в той самий час, коли будувалася церква. Але згодом місцеві жителі поновили храм, відновили іконостас за переказами старожилів. І зараз по вихідних та святах у церкві правиться, і всі бажаючі можуть доторкнутися до древніх стін і відчути старовинний дух храму. Власне, той факт, що дерев’яна церква збереглася так добре, враховуючи всі історичні перипетії ХХ століття, можна вважати ще й особливим заступництвом її небесного патрона.
Остання обитель запорожців
Інша перлина сакральної барокової архітектури – Мгарський монастир, який знаходиться за годину їзди від Пирятина. За легендами, монастир на цьому місці існував ще «до Батия», тобто це був один з перших руських монастирів. А що було до того на цій горі, яка здіймається серед рівного, як полотно, поля? Ніхто не знає… Нинішній же монастир заснований у 1619 році княгинею Раїною Могилянкою Вишневецькою, а в 1692 році на місці дерев’яної церкви коштом гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи був збудований кам’яний Спасо-Преображенський собор у стилі козацького бароко, який зберігся до наших днів. Населення монастиря складалося здебільшого із запорозьких козаків. Це була одна з тих обителей, куди козаки, котрі вже не могли тримати шаблю в руках, йшли доживати віку і молитися за православний світ. Якийсь час у монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького Юрій.
Зараз це діючий жіночий монастир. Як усі монастирі, що відійшли церкві на початку 90-х, він належить до Московського патріархату, але всьому свій час, як казав один мій старий друг… На території монастиря – доглянутий розкішний сад і квітники, є маленький звіринець, де живуть павичі, а ще тут можна скуштувати неймовірно смачний у літню спеку квас або узвар. І спостерігаючи буйство квітучої вітальності довкола монастиря, я задумалася про феномен: дуже часто у монастирях квіти і дерева ростуть пишніше і яскравіше, ніж в інших місцях, таке враження, що монахи, позбавлені можливості вільно проявляти життєву силу, сублімують її в садах і господарствах. Звісно, мені можуть заперечити, що хто зна, як там ті монахи живуть, але я наразі енергетичні речі маю на увазі, а не таємні думки і дії.
Справжня піраміда Березової Рудки
На шляху з Києва до Пирятина є справжня піраміда, збудована за всіма канонами давньоєгипетського мистецтва. Знаходиться вона в селі Березова Рудка, де не раз гостював у поміщиків Закревських Тарас Шевченко. У Ганну Закревську, дружину власника Березової Рудки, він був закоханий.
«Якби зострілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені?», – писав він їй подумки із заслання.
Кажуть, що всі в роду Закревськихбули масонами, але вже напевно масоном, і то досить високого рангу був Гнат Закревський, який і вирішив спорудити неподалік від родинного маєтку каплицю над могилами батьків у вигляді піраміди. Будучи дипломатом у Єгипті наприкінці ХІХ століття, він захопився єгиптологією, як багато тогочасних європейських аристократів. Пізніше і сам Гнат знайшов вічний спокій у піраміді, а його тіло за заповітом було забальзамовано. Для спорудження склепу використовували матеріали з Північної Африки, а біля входу встановили старовинну єгипетську статую крилатої Ізіди, привезену Гнатом Закревським з Єгипту.
У минулому всередині піраміди був розташований вівтар, а її стіни з однієї сторони були розписані текстами зі Святого Письма, а з іншої – єгипетськими фресками. Зараз піраміда досить таки занедбана, але від того не менш цікава як незвичайна пам’ятка, що може розповісти чимало цікавого про українську шляхту.
Піраміда у Березовій Рудці – одна з трьох європейських пірамід (якщо не рахувати сучасної Луврської). Друга збудована наприкінці ХІХ століття, також знаходиться на Полтавщині, в Комендантівці Кобеляцького району. Її звів морський офіцер Олександр Білевич, надихнувшись єгипетськими пірамідами. Курйозний факт: зараз у піраміді Білевича знаходиться… храм Московського патріархату. Третя європейська піраміда – в Римі й датується приблизно першими роками до н.е.
Поряд із Березовою Рудкою розташувалося село Крячківка, де упродовж багатьох років існує легендарний вже народний колектив «Древо», відомий унікальним багатоголоссям.
Саме з «Древом» асоціюється пісня «Ой, мамо, люблю Гриця» з мультфільму «Жив-був пес», хоча насправді пісні в ньому виконав інший колектив. Але не дивно, що й тепер полтавська земля народжує справжні космічні таланти, зокрема, родом з Полтавщини зірка українського фольку Катя Chilly.
Стежками полтавських відьом
Мандруючи Полтавщиною, відвідуючи сакральні місця і монастирі, не варто забувати і про те, що ця земля – батьківщина української фантастики і містики, бо ж і Іван Котляревський, і Гоголь дихали і жили її повітрям. Утім, якщо послухати старожилів, то на Полтавщині і досі є дубові гаї, де ще донедавна служили треби ті, хто не захотів у поколіннях приймати християнську віру, а в кількох місцях є власні Лисі гори, на яких у певні ночі збираються відьми з усіх околиць. Кажуть, їх має бути тринадцять, і якщо котрась помирає, то її посестри обирають на те місце іншу. І якби полтавчанські відьми взялися змагатися з київськими – то вийшов би незлецький баттл. То вже таємниця, яку, можливо, вдасться розкрити комусь із наступних мандрівників. Але в будь-якому разі, коли їдеш у такі загадкові місця в правильний час, у правильній компанії і з правильним настроєм, то можна на власні очі побачити різні чуда-дива теплої полтавської ночі. І повірте, знамениті тамтешні наливки тут ні до чого…
