Назар Задніпровський: «Якщо вв’язався, то до кінця»

Народний артист України Назар Задніпровський не любить, коли його впізнають на вулиці. Однак нам він зізнався, де його можна зустріти, крім театру та знімального майданчику. Разом ми згадали його легендарних родичів і поговорили про акторську професію.

– Для інтерв’ю ви знайшли «віконце» перед спектаклем у театрі Франка. Цікаво: якщо ввечері вистава, то як будується ваш день напередодні?

Це залежить від складності вистави і величини ролі. Якщо невелика зайнятість, то день може бути звичайним, можу навіть запланувати якісь побутові клопоти. А є вистава «Моя професія – синьйор з вищого світу», де в мене центральна роль, тексту майже сто сторінок. Напередодні я намагаюся нічого не планувати, бо попереду виснажлива робота, для якої потрібно багато сил. П’ять років я вже граю цю роль. Вона дуже важка для мене і фізично, і морально – майже три години на сцені. Але я дуже її люблю. Особливо люблю на поклоні, коли відчуваю вдячність глядачів. Говорити, кричати, танцювати вже не потрібно, стомлений, «горла» немає – але безмежно щасливий. Ух, це така насолода!

– Коли я готувалася до інтерв’ю, подивилася фрагмент вистави «Тев’є-Тевель», де головну роль багато років грав видатний Богдан Ступка. Що згадуєте з роботи з ним?

Згадую його самого. Як він працював, як ставився до нас – як партнер по сцені і як керівник. Начальником він був строгим, солоденьким не був ніколи. Бував і у хорошому гуморі, і в поганому… Богдана Сільвестровича вам ніхто не згадає, як м’яку людину. Ні-ні! Він був жорсткий, навіть жорстокий, так-так! Не ганчірка, не розмазня. Справедливий, інколи несправедливий. І не дай Бог потрапити до нього в немилість. Якщо когось незлюбив, то цій людині діставалося по повній.

– Які у вас зараз стосунки всередині колективу? Збираєтеся після вистав?

Зараз менше. Усе залежить від керівника, приміром, при Данченку у 90-ті роки це було частіше (видатний постановник Сергій Данченко був головним режисером театру Франка. – Авт.). А на що ми витрачали тоді гроші? За щастя було купити хороший, можливо, навіть якісний алкоголь і закуску. Це єдине, на що вистачало наших мізерних зарплат. Потім у нас з’явилася можливість більше заробляти, і менше стали влаштовувати посиденьки. Ну, правда, є такі актори, як каже Богдан Бенюк, які своє життя на це поклали, але вони швидко закінчували кар’єру, а нерідко – і саме життя… Зараз не так часто, але зустрічаємося. Більш активна молодь. Вони встановлюють свої правила, а ми вже мусимо підлаштовуватися, або як старі пердунці скаржитися: «А от в наш час! Не той тепер Київ…»

– Бувають дні, коли вистава міняється і вам терміново треба їхати в театр?

Такі дні випадають рідко, приміром, коли хтось з колег захворів. Що казати, це стресова ситуація. На мій погляд, немає нічого хорошого в цьому ні для глядача, ні для тебе. Кайфу від такої роботи не отримуєш, бо абсолютно не готовий. І глядачі так само, бо актори з бухти-барахти грають щось інше. Особливо, коли йдеш на драму, а тобі ставлять комедію. Заміна вистави – це шок! Я категорично проти цього, і бажаю всім колегам і собі здоров’я. А глядачам, щоб ходили в театр на те, за що заплатили, і отримували насолоду.

– Як почуваєтеся, коли граєте на одній сцені з батьком, видатним актором, також франківцем Лесем Задніпровським?

Найкраща наша спільна робота – вистава «Великі комбінатори», де я виконую роль Остапа Бендера, а батько – Вороб’янінова. У «Синьйорі…» в нього епізодична роль. Я дуже радий, що він приходить, що ми бачимося, що допомагає. Виходить на сцену і зал накриває оваціями! Глядач його дуже любить, а публіку не обдуриш.

– Кілька разів я бачила вашого тата в реальному житті. Здавалося, що навіть ті, хто не впізнав його, все одно розуміють, що перед ними непроста людина – так поважно він поводиться. А ви? Зразу впізнають у вас відомого актора?

Ні, я шифруюся! Кепочка або блайзер на голову. Люблю, коли мене глядач упізнає біля театру або знімального майданчику. А десь просто на вулиці або в магазині чи на ринку – хоч би хтось знижку зробив! То ні – заламують більшу ціну. Це не приносить ні морального, ні матеріального задоволення.

– Можна вас зустріти на батьківських зборах у сина в школі або в дочки в дитсадку?

Звичайно! Ну, правда, у малого за шість років був лише кілька разів, а от у доці Юлі на «утрениках» буваю регулярно. Стараюся не пропускати. Насолоджуюся тим, що можу їй зараз приділити багато часу. Більше, ніж сину Міші свого часу. Коли він ріс, в мене була «Велика різниця». Стільки часу забирали репетиції, стільки часу йшло на зйомки, а ще фестивалі в різних містах… З чотирьох років, мабуть, половина мене не було дома. Москва, Київ, Одеса – дуже багато це все забирало життя. Дружина не ображалася, бо «тато заробляв копійку». Розуміла, що якщо я вв’язався, то битимуся до кінця. І потім, мені дуже подобалася та робота. Єдиний мінус, я повернувся, а син вже пішов в перший клас.

– Згадуєте проект з ностальгією?

Скажу чесно: є за чим сумувати. Ні, навіть не так: з ностальгією і приємністю. Отримував від того всього велику насолоду. Від колег, з якими пощастило працювати. Сергій Бурунов – зараз номер один в своїй країні, Ігор Кістол, наш Вітя Андрієнко, Нонна Гришаєва – хороший колектив. Збирали дійсно талановитих людей. Пам’ятаю, купував на залізничному вокзалі свіженький «Київський» торт, сідав у поїзд о восьмій вечора, а вранці, якщо з’являєшся на зйомках з такими солодощами, вважай, тебе вся Москва любить. Не хочу нікого образити, але в них продукти за якістю на порядок гірші, ніж наші.

– Ваша дружина Ірина – також актриса. Разом з вами знімалася в другій частині «Останнього москаля». Як працювалося?

Прекрасно! Хвилювалася, все перепитувала: «Що кажуть?» «Усе нормально», – заспокоював. Я дивився на екрані, як вона працює, дуже пристойно вийшло. І слава Богу! Я бажаю їй побільше таких гарних знімальних днів. Тому що свого часу вона пожертвувала кар’єрою заради мене, мабуть, прийшов час мені повертати борги.

– А син не образився, що не пройшов кастинг?

Він ще не розуміє, що це таке: переживати, коли тобі не дісталася роль. І знаєте, передивляючись серіал, я все ламав голову, яка там була роль пацана, на яку претендував Михайлик? Мабуть, якийсь епізод.

– Дивляться ваші домашні фільми з вашою участю і що кажуть?

Відверто кажуть, що подобається, а що – ні. Роблять зауваження. Як критик моя дружина дуже точно все оцінює. Я і сам дуже самокритичний, але іноді все ж відчуваю гордість за хороші роботи.

– Одна з ваших дуже вдалих ролей – директор краєзнавчого музею Василь Середюк із «Скаженого весілля». Після приголомшливого прокату вас та колег часто запитували: «Коли продовження?» І от зараз у кінотеатрах йде «Скажене весілля-2».

Ця роль – подарунок долі, без перебільшення вважаю її найкращою в своїй кінобіографії. Запрошую всю Україну в кіно – це родинна комедія. Про що фільм? Подивіться самі, неправильно, якщо буду наперед розповідати. Усі, хто вже бачив, кажуть, що друга частина сильніша і вдаліша, ніж перша. Щось мені підказує, що буде і третя частина.

– Ви актор у четвертому поколінні. Чи мрієте про те, що ваші діти продовжать династію? Часто ваші колеги кажуть дітям: не варто йти в цю професію, бо вона дуже важка і залежна…

Я в багатьох інтерв’ю кажу, що не кожна родина може похвалитися тим, що в ній стільки поколінь займаються однією справою. Якщо станеться так, що і мої діти захопляться цією професією, це буде, мабуть, унікальний випадок у нашому кіно. І моєю найбільшою гордістю! Якщо акторська династія не продовжиться, вважатиму це помилкою. Для мене буде щастя, якщо і син, і дочка підуть нашими стопами. Але поки зарано про це думати. Доця грає якісь ролі в своїх дитячих постановках, малого покликали в шкільну команду КВК. Пам’ятаю, він ще лінійку вів, коли закінчував четвертий клас. І в моло,дших класах щось вів і робив це, до речі, неймовірно розкуто. Видно, що дитина отримує від сцени задоволення. Хоч би не зазнався (сміється)!

– Часто ви розповідаєте в інтерв’ю, що величезну роль у вашому житті зіграла бабуся – корифей театру Франка, видатна актриса Юлія Ткаченко. Розкажіть для читачів, які, можливо, небагато знають про неї, якою була ваша бабуся?

Для мене Юлія Семенівна – найкраща, найвеличніша, найталановитіша, найдобріша, найгарніша. Ляля – вона сама себе так почала називати з дитинства, так і ми її звали, – це моє серце, моя любов, моя рідна кров. Я її безмежно люблю. Згадую дуже часто – це моє, внутрішнє. А для глядачів… Це просто фантастична трагедійно-іронійна актриса! Це рідкісне амплуа, в історії українського театру таких акторок одиниці. Читачі можуть подумати, що я використовую пишномовні слова, бо говорю про свою рідну людину. Тому раджу впевнитися самим, передивитися матеріали про неї. Я би дуже радив «Кассандру» – блискуча вистава і непогано знятий фільм. Одне діло Лесю Українку прочитати, а друге – поставити. Така неймовірна уява в її творах! Грішним ділом думаєш: таке можливо лише під дією стимуляторів, а те, що Леся тяжко хворіла і змушено була приймати морфій, – відомий факт. І коли дивишся виставу – теж мурахи по шкірі! Ще з бабусиного мені до вподоби «Пора жовтого листя», «Васса Железнова», «Візит старої дами» – це було зроблено у театрі Франка.

– Ви трошки схожі на неї…

Ну, не знаю… Я схожий на свою маму і її маму. А от «батянька» мій голосом і зростом пішов в свого батька Михайла Задніпровського (народний артист Української РСР, Лауреат національної премії ім. Т. Г. Шевченка. – Авт.), а манерами, контуром обличчям, навіть розташуванням зморшок на ньому – дуже в свою мамочку.

– Як їй вистачало на все часу? Грала в театрі, знімалася, викладала у виші, ще й вам приділяла неабияку увагу…

От така велика жінка була! Вистачало її і на роботу, і на родину – дано було людині багато талантів. Я от не скажу про зйомки, вони скоріш всього були раніше, ніж ми почали разом проводити багато часу, але в театрі вона завжди була зайнята щільненько. Студенти називали її театральною мамою. Вміла Ляля і радіти життю, і грамотно планувати свій час.

– У юності ви захоплювалися кулінарією, готували по книжках і навіть подумували зв’язати з цим життя. Зараз готуєте?

Коли немає вдома дружини, я можу і кашу зварити, і м’ясо натушкувати. А що тут важкого? Зараз скільки спеціального посуду – все легко. Правда, чогось складного, на кшталт борщу, вже не практикую. Ці експерименти залишилися в юності. Життя стало швидшим, тому треба готувати поспіхом. Коли зустрічаємо друзів, це може підтвердити кожен з нашої компанії: мені видають кілька пателень і лотків яєць – смажу яєчню. І повірте, краще за мене це не зробить ніхто! Часто мені хтось допомагає – нарізати цибульку, ковбаску, помідори, терти сир, але основний процес на мені – відчуваю, коли що добавити, коли зняти з вогню. Не раз чув від гостей: ніби все кладу так само, а не така божественна!

– Ви так смачно розповідаєте! Чи не було у вас думки відкрити свою кав’ярню?

Була, коли ще закінчував школу в 90-роки. У мене народилася, як мені здавалося, геніальна ідея: відкрити при театрі Франка кав’ярню, де вдень готувати безкоштовно для акторів, а ввечері – для глядачів за гроші. І комерцією займатися, і доброчинністю. Але батько мене відмовив. Мовляв, кулінарія – це хобі, а ти маєш бути на сцені. І я пішов в актори.

Довідка

• Народився 9 листопада 1975 року в Києві в акторській родині. Батько – Лесь Задніпровський, народний артист України, мати – Зоя Сівач, актриса столичого ТЮГу.

• Назар – представник четвертого покоління акторської династії. Прадід Семен Ткаченко – професор, режисер, ректор КДІТМ, один із засновників театру Івана Франка. Його дружина актриса театру Франка Катерина Рій-Ткаченко. Дід – Михайло Задніпровський, народний артист України, бабуся Юлія Ткаченко народна артистка України, лауреат національної премії Т. Г. Шевченка.

• Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Б. П. Ставицького).

• З 1996 року актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

• З дружиною Іриною виховує двох дітей – сина Михайла та дочку Юлію, названих на честь знаменитих дідуся на бабусі актора.

Прокрутить вверх