Відомий акушер-гінеколог Людмила Шупенюк: «Я завжди на боці жінок»

tv studio  interview program ukraine

Людмила Шупенюк – відома українська акушерка-гінекологиня, телеведуча та експертка популярних медичних телепроєктів, таких як “Я соромлюсь свого тіла” на телеканалі СТБ;

Вона народилася в Чернівцях у родині потомствених лікарів. Людмила пішла по стопах батьків і після закінчення з відзнакою Чернівецького медичного університету стала практикуючою акушеркою-гінекологом.

Сьогодні Людмила Шупенюк є лікарем вищої категорії з більш ніж 27-річним стажем роботи. Вона працює провідним акушером-гінекологом у двох київських клініках – “Клініка Нова” і жіночій консультації;

З 2014 року Людмила почала співпрацювати з телебаченням, ставши однією з провідних експертів проєкту “Я соромлюсь свого тіла” разом із колегами Катериною Безвершенко та Валерієм Ославським. Ця програма принесла їй велику популярність серед глядачів.

family watching tv show home

Попри популярність, Людмила зізнається, що досі не може до неї звикнути, особливо коли по автограф підходять колеги-лікарі;

В інтерв’ю вона розповіла, що погодилася брати участь у телепроекті, щоб перемогти свій страх публічних виступів;

Людмила одружена з психологом Орестом Шупенюком, який також часто з’являється на українському телебаченні;

Цікаво, що в їхній сім’ї, крім двох лікарів, тепер є і два психологи – чоловік і дочка Галина, яка пішла по стопах батька.

Lyudmila Shupenyuk tv studio camera

Відомий акушер-гінеколог і експерт медичного телепроекту “Я соромлюсь свого тіла” (телеканал “СТБ”) Людмила Шупенюк полюбилася багатьом телеглядачам. В інтерв’ю вона розповіла нам, чому досі не може звикнути до популярності, а також зізналася, як у її родині з’явилися два психологи

“З роками імунітет виробляється, але деякі речі сильно прошибають”

– В одній з останніх програм ви розплакалися. Такою вас побачиш нечасто…

Справді, це буває рідко, принаймні, на камери. Але ми всі люди, і історії героїв програми не можуть не зворушувати. Я не стримала сліз, слухаючи розповідь мами шестирічної Іринки, яка хворіє на прогерію. Це рідкісне генетичне захворювання, за якого дуже швидко старіють органи. У світі всього сотня людей із таким діагнозом, в Україні – одна дівчинка. І ця хвороба на сьогоднішній день, на жаль, не лікується.

– Погоджуючись брати участь у проекті, думали, що буде так непросто емоційно?

У мене така професія, що нерідко стикаюся з людськими трагедіями. Чесно кажучи, і на робочому місці не завжди вдається стриматися від сліз. Ти ж не автомат! З роками, звісно, якийсь імунітет виробляється, але все одно деякі речі сильно прошибають.

– Чи стежите ви за долею героїв програм?

З деякими листуємося в соціальних мережах. Але з усіма учасниками проєкту – ні. Найчастіше самі пацієнти не бачать у цьому потреби. Або не хочуть турбувати.

– Вас часто запитують, але все ж: яка пацієнтка вразила особисто вас?

Ну, звісно, 26-річна Карина Рубльова – жінка, в якої одночасно діагностували рак грудей четвертої стадії та вагітність. Ця історія не залишила нікого байдужим! Скільки працюю лікарем, такої пухлини не бачила. Випробувала величезне внутрішнє напруження, коли торкалася кам’яних грудей такої молодої жінки. У ті хвилини мене розривав розпач: вона ж не десь у пустелі живе, за професією – медсестра, має кохану людину. Як можна було таке допустити? Для мене це було шоком! Ну, сама боялася йти на дослідження, але рідні? Чому вони не переконали її?

– На ваш погляд, чому українці тягнуть із візитом до лікарів?

Нещодавно мені на очі потрапило цікаве дослідження. Виявляється, на першому місці за страхами у людей – страх публічних виступів, на другому – страх походу до лікаря, на третьому – страх смерті. Мені здається, якби між лікарями і пацієнтами встановлювалися дружні стосунки, якби вони зустрічалися, щоб просто поговорити і заразом перевіритися, все було б по-іншому. Гінекологів жінки точно відвідували б набагато частіше. Повертаючись до історії Карини: у неї знайшли пухлину ще перед нашим із нею знайомством, відправили на консультацію до онкоцентру, а вона дев’ять місяців туди не йшла, бо боялася. Розраховувала, що все минеться… А якби не потрапила до нас на проєкт? Та й прийшла вона, чесно кажучи, пізно, ситуація з нею – непроста. Їй зробили операцію, провели хіміотерапії, начебто все пройшло непогано, але такий запущений рак вилікувати дуже складно. У жінки двоє дітей: старша дівчинка і та, яку народила з нами. Мені здається, що всі, хто подивилися сюжети про неї і відчувають, що їм необхідний візит до лікаря, обов’язково не будуть його відкладати. А це одна з місій нашого проєкту.

– У якій з історій ви найбільш задоволені результатом?

Загалом, я задоволена результатами всіх пацієнтів, які звернулися до нас. А зокрема… Ця історія ще не прозвучала, її тільки будуть показувати. До нас на проєкт звернулася молода жінка з невиношуванням вагітності. У неї вже чотири рази траплялися викидні, а п’ята вагітність виявилася позаматковою. І на щастя, Люда нещодавно з нашою допомогою успішно народила. Для мене в моїй професії найприємніше – нормальна вагітність і народження здорової дитини. Напевно, тому я й пішла в акушерство. Жоден інший медичний напрям не дає можливості так швидко бачити результати своєї праці.

Ukraine people waiting hallway hospital see doctor

“Я завжди на боці жінок, адже життя буває до нас несправедливим: починаючи від болісних місячних, закінчуючи пологами та “

– В інтерв’ю ви часто говорите, що “ваша доля була вирішена”, адже в сім’ї – всі медики…

Мої батьки – лікарі. Тато пізніше перейшов на наукову роботу, займався ендокринологією. Сестра – дитячий гастроентеролог. Акушер-гінеколог я одна в сім’ї. Як на мене, це найпозитивніше, що є в медицині. Крім того, за всієї моєї любові до чоловіків, я завжди на боці жінок і десь у душі феміністка. Мені завжди хотілося їм допомогти. Адже життя буває до нас справедливим: починаючи від болісних місячних, закінчуючи пологами.

– Доля вашої доньки Галі теж вирішена?

Ні. Питання про те, чи піти їй у медицину, звісно, вдома порушувалося. Але в цій професії, щоб стати хорошим фахівцем, потрібні роки й роки навчання, а потім – практики. І необхідно продовжувати вчитися все життя. Мені здається, вона не була готова так довго чекати. Ми поговорили, все розібрали, і вона вирішила йти татовими стопами. Тепер у нас у сім’ї два психологи.

– Психологія і медицина добре одна одну доповнюють. Перші лікують душу, другі – тіло. Говорите вдома про роботу?

Ви абсолютно праві – це два боки однієї медалі. Третя частина будь-якої хвороби – проблеми психологічного характеру, не медичного. Ми багато говоримо про це з чоловіком. Нерідко він допомагає мені ухвалювати правильні рішення в роботі.

– На сімейних урочистостях заходить мова про медицину?

Тільки про це й говоримо! Сестра зараз захопилася паразитологією. І їй донька постійно нагадує: “Мамо, знову ти про глисти за столом?!” А ми всі реагуємо на це спокійно: цікаво ж! Ніколи не забуду, як ми колективом одного разу відзначали якесь торжество. І весь вечір обговорювали хвороби! А потім раптом чоловік одного лікаря ввічливо попросив: “А давайте тепер поговоримо про лампочки!” Виявилося, він електрик. І ось тоді ми зрозуміли, що треба іноді й відпочивати від роботи.

“Галочко, покажи, на що я підписалася!”

– Чи дивляться рідні ваші програми?

Найпалкіша прихильниця – моя мама. Вона більше переживає за долі героїв, ніж усі ми разом узяті! Крім цього, її дуже цікавить, як я виглядаю в кадрі. Потім вона мені каже: “Ось тут ти була трохи втомленою, а ось тут – добре!” або “Зачіска в останніх випусках тобі личить більше!” Уся моя сім’я дивиться програму. У нас уже традиція – щочетверга ми з чоловіком і донькою сідаємо біля телевізора. Але Галі непросто даються сюжети зі зйомками операцій. Каже: “Мамо, якби це не твоя програма, не дивилася б!”

– Чи бачили ви закордонні аналоги програми?

Після того як підписала контракт із телеканалом, прийшла додому і попросила доньку: “Галочко, покажи, на що я підписалася”. Тоді ми подивилися кілька програм. Звісно, динамічно й цікаво, але там усе більше схоже на телешоу. Мені здається, одна зі складових успіху нашого проекту – те, що його ведучі – не актори. У нас усе по-справжньому. Більше життя, нашим я вірю. А ще я неймовірний патріот нашої медицини. Бачу, яких успіхів досягають мої колеги. І рада, що маю можливість про це розповідати. Про це треба говорити, щоб люди не думали, ніби тільки за кордоном є хороші фахівці. На проєкті було кілька важких випадків, нам відмовили клініки за кордоном. А наші взялися!

– Які свої страхи та фобії ви перемогли за допомогою проєкту?

У це зараз непросто повірити, але я дуже боялася виступати перед аудиторією. Колись займалася в студентському театрі, грала в КВК, але мало виступала публічно. Багато в чому погодилася брати участь у проекті для того, щоб довести собі, що зможу не комплексувати перед камерами. Адже поки не зробиш, не зрозумієш – можеш чи ні. Я пішла і зробила! Для мене це була перемога. А коли зателефонували і сказали, що запрошують у другий сезон, була неймовірно щаслива!  

Час від часу з’являється страх некомпетентності. Зі стількома діагнозами, які побачила на проєкті, у звичайній роботі я не стикалася. Іноді приходять із такими захворюваннями, про які в книжці тільки читала. Піднімаєш статті в Інтернеті, шукаєш, що пишуть у світі. Це, до речі, здорово стимулює розвиватися в різних напрямках.

– Одна з фішок вашого проєкту – освітні медексперименти, які проводите в людних місцях. Який епізод був несподіваним?

Для всіх нас, трьох ведучих, був дуже непростим експеримент, коли ми на Оболонській набережній вчили людей, як правильно ходити в туалет. Моя частина була про те, як правильно витирати попу. І от уявіть, солідному лікарю з досвідом, величезною кількістю пацієнтів треба говорити з незнайомими людьми про речі, які не обговорюєш навіть у вузькому колі близьких. Переступити через себе було дуже важко. І реакція людей була різною. Хтось радісно відгукувався, а хтось міг і фиркнути. Зараз ми вже звикли до будь-якої реакції. І знаєте, на людей, які жорстко реагують на наші пропозиції взяти участь, дивлюся іноді з жалем. Це ж треба бути настільки закритим і скутим, щоб не вміти поговорити на тему, яка стосується здоров’я!

– Чи зустрічаєтеся ви з колегами Валерієм Ославським і Катериною Безвершенко крім роботи?

У нас дуже хороший колектив! Ми дружимо, і це теж надбання проекту, за що йому дуже вдячна. І з Катюшею, і з Валерою зустрічаємося поза роботою, можемо разом кудись сходити. Але, на жаль, це буває вкрай рідко. Якщо я приїжджаю в Одесу, то Валера завжди зустріне, прийме. З Катюшкою разом їздимо на навчальні семінари.

“Я обов’язково повинна раз на три місяці кудись поїхати

– Як любите проводити вільний час?

Я обов’язково маю раз на три місяці кудись поїхати! Це може бути наукова конференція або відпочинок із сім’єю. У вихідні обов’язково відвідую батьків. Слава Богу, вони живі-здорові й недалеко – 40 кілометрів від Києва. Переїхали, до речі, за нами з сестрою з Чернівців. Сказали, що якщо дві доньки там, то навіщо ми залишимося тут? Зараз їм за 80, а на той час було по 68 років. Усе продали й купили будинок під Києвом. І тато ще влаштувався на роботу! Незважаючи на свій поважний вік, вони молоді всередині. День народження в горах чи на Дністрі – теж їдуть за нами. Іноді награно зітхаючи – мама неохоче покидає свою зону комфорту, але потім, коли в поїздці збирається вся родина, дуже оживають.

– Як ставитеся до того, що на вулиці тепер часто підходять за автографом?

Не можу досі до цього звикнути! Особливо, коли звертаються колеги. Я такий самий лікар, як вони, може, тільки маю більше публічності. І все. Коли підходять лікарі з проханням: “Можна з вами сфотографуватися?”, мені стає трохи ніяково. А взагалі шанувальники бувають різні, інколи – несподівані у своїх проявах. Наприклад, коли приїжджаю відпочити з сім’єю, а підходить людина і починає розповідати про свої хвороби – це неприємно. Або я без макіяжу, втомлена, без настрою, а мене, не питаючи, починають фотографувати… Але взагалі більше позитивних людей зустрічаю. Я взагалі до людей ставлюся дуже добре.

– Навіть після того, як в Інтернеті шахраї від вашого імені торгують різними “чудо-препаратами”?

Ось це мене, звісно, злить! Свій авторитет заробляєш протягом усього життя. Задовго до проєкту ми (колеги Людмили теж стали “обличчями ліків” від шахраїв. – Авт.) були успішними лікарями, нам довіряли і довіряють – і тут хтось заради наживи використовує наші імена! Вплинути на цих ділків неможливо. Наш канал намагався, але не вдалося. Коли підходять до мене пацієнти і кажуть: “Ось ви розповідали в Інтернеті, я купив…”, так неприємно стає. Доводиться вкотре виправдовуватися: “Не маю до цього стосунку”.

Про автора

Author Photo

Тетяна Мельник журналіст у сфері охорони здоров'я в Mister Blister, що спеціалізується на правовому та регуляторному аналізі сектору охорони здоров'я в Україні. Закінчивши медичний факультет Вінницького національного університету, Тетяна використовує свій досвід практикуючого лікаря для забезпечення глибокого, критично проаналізованого висвітлення подій. Її експертиза ґрунтується на практичній клінічній роботі в Києві та досвіді медичних досліджень.

Прокрутка до верху